— Це схоже на нашу богадільню.
Так вважає моя мати. А моя братова Бруха каже:
— Свекрухо, давайте краще поїдемо далі.
Я вже колись вам казав, що жінки мають таку звичку — ніщо їм не до вподоби. Всюди вони крутять носом. Краків вони не злюбили з першої хвилини. Навіть мій брат Еля теж сердитий на Краків. Краків, каже він, не Львів. У Львові принаймні є євреї, а в Кракові — їх зовсім не видно. Тобто євреї є, але якісь чудернацькі, напівєврей-напівполяк, закручує вуса і "проше пане"!.. Так каже мій брат Еля. Але наш товариш Пиня йому заперечує. Він каже, що тут більше "цивілізації". Мені б дуже хотілося знати, що таке "цивілізація", без якої наш товариш Пиня не може обійтися.
2
У заїзді, який підготував для нас комітет, напрочуд гарно. Тобто тут не так гарно, як весело. Знайомишся щоразу з новими емігрантами. Всі сидять вкупі, їдять вкупі, розповідають про різні пригоди. О, які чудові пригоди! Дива і чудеса! Чудеса про погроми. Чудеса про призов. Чудеса про кордон. Кожен розповідає свою пригоду з його агентом. Один допитується в одного:
— Хто був ваш агент на кордоні — рудий чи чорнявий?
А той відповідає:
— Не рудий, не червоний, а просто злодій...
Ми теж розповідаємо про велике чудо, яке, з ласки божої, сталося з нами: як ми порушували кордон, як агенти напали на нас, мов сарана, як ми познайомилися з жінкою, як та жінка видурила у нас речі, як її двоє селян завели нас до лісу, спитали, скільки маємо грошей, і ви-тягли ножі, щоб нас зарізати. Щастя, що наша Бруха має звичку непритомніти, а мама вчинила галас — то пролунав постріл, селяни втекли, а ми тим часом перейшли кордон... Всі уважно нас слухають, хитають головами і цмокають губами. Один високий емігрант з сердитим поглядом і ватою у вухах запитує нас:
— Який вигляд у тієї жінки? Богомільна, святенниця з париком на голові?
Почувши, що наша жінка богомільна, святенниця з париком на голові, високий емігрант з сердитим поглядом аж підскочив і каже своїй жінці:
— Суро! Чуєш? Це ж та сама жінка.
— Нехай холера візьме її разом з усіма агентами, господи боже мій.
Так каже його жінка Сура і розповідає нам теж цікаву пригоду, як та сама жінка обдурила її, обібрала з голови до ніг і хотіла їм ще спродати шифскарти до Америки.
Почувши слово "шифскарта", підхоплюється інший емігрант, кравець з карими очима і блідим обличчям, та вигукує:
— Шифскарти? Дозвольте, я вам розповім цікаву історію про шифскарти.
І кравець з карими очима та блідим обличчям хоче розпочати розповідь про шифскарти, але підводиться ще один емігрант, якого прозивають Тополінський. Він каже, що в нього ще краща історія з шифскартами. В їхньому містечку є товариство, що продає нібито шифскарти з Лібави до Америки. Злапали вони одного юнака, видурили понад шістдесят карбованців і втиснули йому в руки якогось липового папірця з червоним орлом. Юнак прибув до Лібави, хоче сісти на пароплав, виймає з кишені і показує папірця з червоним орлом. Де там! Куди к бісу! Шахрайська витівка! Це зовсім не шифскарта, а надрукована єврейська молитва.
З
Історії з шифскартами мені набридають. Я люблю емігрантів. Сидячи в вагоні, я познайомився з одним хлоп-цем-емігрантом мого віку. Його звуть Копл. У нього розсічена губа. Це сталось у нього, коли він упав. Він здирався вгору по драбині і упав на поліняку. Копл присягається, що йому зовсім не боліло, тільки юшила кров. Мало того, каже, що розсік губу, його ще добре побив батько. Отой високий, що з сердитим поглядом і з ватою в ушах, то таки й є його батько. А жінка, яку звали Су-рою, то його мати. Вони були колись, каже він, великі багатії. Тобто не колись, а таки зовсім недавно, перед погромом. Я допитуюсь у нього, що таке погром? Я все чую від емігрантів: "погром", "погром", але що воно таке — не знаю.
— Не знаєш, що таке погром? — дивується Копл.— Е! Тоді ти просто пришелепуватий. Погром — це така річ, що буває тепер скрізь. Починається воно майже з нічого, а як почнеться, триває три дні...
— Що ж це таке? Ярмарок?
— Який ярмарок! Добрий ярмарок! Б'ють шибки, трощать меблі, випускають пір'я з подушок! Пух летить, як сніг.
— З якою метою?
— Ось тобі маєш, з якою метою! Громлять не тільки будинки. Погром буває і на крамниці. Розбивають крамниці, викидають звідти крам на вулицю, грабують, розкидають, потім поливають гасом і палять.
— Вигадуєш!
— А ти що думав? Я нічого не вигадую. Потім, коли вже нема чого грабувати, йдуть по хатах з сокирами, залізяками, ломаччям, а поліція йде слідом. Співають, свистять, галасують. І б'ють, убивають, ріжуть, колють списами...
— Кого?
— Як то "кого"? Євреїв!
— За що?
— Як то "за що"? Це ж погром.
— А як погром, то що?
— Облиш мене, ти зовсім теля! Я не хочу з тобою розмовляти.
Так каже мені Копл, відштовхує мене від себе і засовує руки в кишені, як дорослий. Мені це дуже не до вподоби. Ображає мене те, що Копл так заноситься переді мною. Але я промовчую. "Стривай, гордуне! З часом я тобі віддячу!.." Через кілька хвилин я знову підходжу до Коп-ла і починаю розмову вже не про погроми — про інші речі. Запитую у нього, чи вміє він розмовляти по-німецькому. Він розреготався:
— Хто не знає німецької мови? Німецька — це ж те саме, що й єврейська мова!
— Он як! Якщо ти знаєш німецьку, то скажи мені, як буде по-німецькому "хрін"?
Копл регочеться ще голосніше, аж захлинається.
— Не знаєш, як сказати "хрін"? Хрін — це хрін.
— Коли так,— кажу я,— ти нічого не знаєш!
— А як треба сказати?
Я сам, хоч убий, теж забув, як німці називають хрін. Знав, але забув. Тоді я підходжу до мого брата Елі і запитую:
— Як по-німецькому хрін? А він відповідає:
— Покажу я тобі хрін, що в ушах почуєш дзвін... Мій брат Еля, очевидно, сердитий. Щоразу, коли він
відходить набік, щоб витягти гроші із зашитої кишені, він сердиться. Наш товариш Пиня сміється з нього. Вони шпиняють один одного ущипливими слівцями. Я відшукую собі місце на долівці між клунками і лягаю спати.
4
Ми в Кракові нічого не досягли. У комітеті ми не були. Емігранти сказали нам, що то марна справа. Коли ви приходите, кажуть вони, до комітету, починається морока. Передусім записують ваш рік. Потім відсилають до лікаря, щоб він вас оглянув. Потім вам наказують чекати. Далі наказують прийти. Ви приходите, а вас запитують, чого ви прийшли? Ви відповідаєте, що вам наказано прийти і ви прийшли. Вам починають читати мораль, навіщо ви їдете до Америки. "А куди ж нам їхати?" — запитуєте ви. Вам відповідають: "Де це сказано, що треба їхати?" Ви їм розповідаєте про погроми. А вони кажуть: "Ви самі винні. Маєте доказ, ось учора хлопець з ваших емігрантів украв хлібину на базарі". Ви кажете: "Може, він був голодний?" А вони кажуть: "Ось учора один з ваших емігрантів посеред вулиці побився з дружиною. Довелося викликати жандармів". Ви кажете: "Жінка мала рацію, вона впізнала свого чоловіка, який кинув її і хотів утекти до Америки. Вона несподівано побачила його тут і схопила за руку. Він хотів вирватися і втекти. Але вона зняла лемент..." — "А чому ваші емігранти,— запитують вони,— такі обідрані?" Ви кажете: "Вони бідні; нехай їм дадуть пристойне вбрання, тоді вони не ходитимуть обідрані".