Чули ви таку дурницю? Все у них називається не так, як у людей. Коли кажуть, що німець дурний, треба вірити.
5
Не гнівайтесь, я трохи забалакався про дурних німців та їхню божевільну мову і забув, що ми їдемо до Америки, тобто не прямо до Америки,—поки що їдемо до
Лондона. І не безпосередньо до Лондона, а спершу до Львова. Там, у Львові, є, кажуть, комітет для емігрантів. Може, нам пощастить через цей комітет дістати яку-небудь допомогу. Чим ми гірші за інших емігрантів? А надто ще, коли у нас була така шкода — втратили всі наші клунки і всі наші подушки. Мама вже готується до того, що вона їм скаже і як вона перед ними плакатиме. Мій брат Еля благає її:
— Тільки не плакати! Треба пам'ятати про очі. Без очей Америка не впускає...
Так каже мій брат Еля і йде до господаря заїзду розплатитися. За кілька хвилин мій брат Еля повертається блідий як смерть. Що таке? Господар показав йому такий рахунок, каже Еля, що йому потемніло в очах. За все треба платити. За шість свічників, якими ми користувалися в суботу, він рахує шість крейцерів. За суботню молитву —чотири крейцери. Яка молитва? Виявляється, він, господар заїзду, читав у суботу молитву, а ми слухали. Отож ми винні йому ще чотири крейцери.
— Чому,— запитуємо ми в нього,— чотири?
— Хочете п'ять — нехай буде п'ять! — відповідає він. Тепер він ще рахує нам якийсь "комісіон". Що це за
напасть? То ми йому винні, каже він, за труди, коли він ходив з нами купувати вбрання.
Почувши таке, підхоплюється моя братова Бруха і сплескує руками:
— Свекрухо, що я вам казала? Хіба ці німці не гірші від нічних розбійників у лісі? Адже оті двоє селян в Росії святі проти них! Хіба ми в Бродах? Ми ж у Содомі!!!*
Порівняння з нічними розбійниками, очевидно, не так образило господаря, як порівняння Бродів із Содомом. Він розлютився, сказав нам, що дуже добре повелися з нами оті хулігани. Якби він був, сказав господар, російським "кайзером", то наказав би, щоб нас усіх вирізали до ноги.
Мені здається, я вже вам казав, що наш товариш Пиня дуже запальний. Поки його не зачепиш за живе, він може мовчати й мовчати. Але ж коли його зачепити якимсь словом, він цього не подарує, і тоді кривдник життям важить! Пиня підхопився, випростався на весь свій високий зріст, підійшов до господаря заїзду і вигукнув йому просто в обличчя:
— Дурний німцю!!! Чорти твоєму батькові!
Щоправда, ця лайка дорого коштувала нашому Пині. Господар дав йому за "дурний німцю" два важких лунких ляпаси, аж іскри посипались йому з очей. Пиня був мені тоді дуже симпатичним. Все місто збіглося, і було весело. Я люблю, коли весело.
Того ж дня ми втекли до Львова.
XV. КРАКІВ І ЛЬВІВ 1
Львів, бачите, це вже зовсім не те, що Броди. По-перше, саме місто. Чисте, широке, охайне, гарне. Очі вбирає! Власне кажучи, у Львові теж є такі вулиці, як у Бродах, що коли ходиш ними посеред літа, потрібні глибокі калоші і доводиться затуляти носа. Зате є в центрі міста сад, в якому всі мають право гуляти, навіть кози. Вільна країна. У суботу євреї одягаються по-своєму, ходять цілком вільно скрізь по місту і ніхто їм і слова не скаже. А люди які? Золото, а не люди. Моя мама каже, що Броди і Львів — просто день і ніч. Мій брат Еля шкодує, що після кордону спершу йдуть Броди, а потім Львів. Мало б, каже він, бути навпаки. Йому пояснює наш товариш Пиня, що тим Львів і кращий за Броди, що стоїть далі від кордону і ближче до Америки.
— Де Львів, а де Америка! — заперечує Еля.
Пиня зауважує йому на це, що коли йдеться про міста, Еля може ще повчиться у нього, бо він, Пиня, вивчав географію. А мій брат Еля йому на це каже:
— Якщо ти вивчав географію, то скажи мені, де комітет?
— Який комітет?
— Емігрантський комітет.
— Курзу-верзу! Яке це має відношення до географії?
— Той, хто знає географію, повинен усе знати.
Так каже йому мій брат Еля, і ми всі допитуємося, де той комітет. Кого не спитаєш, ніхто не знає. Дивне місто.
— Вони знають, тільки не хочуть сказати.
Так вирішує моя братова Бруха. їй все не до вподоби. І у Львові вона знайшла гандж: надто широкі вулиці.
Вона як той парубок: наречена надто гарна. Жінка нашого товариша Пині Тайбл має іншу претензію до Львова. А саме? Чому у нас, коли їдять кислицю, кажуть: "Така кисла, що можна побачити Краків і Львів..." Або, коли дадуть кому-небудь доброго ляпаса, кажуть, що "він побачив Краків і Львів"?..
Коротше, жінки мають уже таку звичку. Рідко коли їм догодиш!..
2
Ми вже допиталися до комітету. Високий будинок з червоним дахом. Спершу треба трохи постояти на дворі. Себто не трохи, а дуже довго. Потім відчиняють двері. Треба зійти сходами. Коли приходиш нагору, застаєш там багато людей. Здебільшого наші, з Росії, емігрантами звуть їх. Майже всі вони голодні і з немовлятами на руках. Ті, що не мають немовлят, теж голодні. їм наказують прийти завтра. Наступного дня їм знову кажуть, щоб прийшли завтра. Моя мама знайомиться з багатьма жінками. Кожна з них має своє нещастя. Якщо порівняти, каже вона, її лихо з їхніми нещастями, виходить, що вона ще одна з найщасливіших! Багато з них втекли від погромів. Що тільки вони розказують, просто страх! Всі вони їдуть до Америки, і ніхто з них не має коштів. Багатьох з них повернули назад. Декому дають роботу. Декого посилають до Кракова. Там, кажуть, справжній комітет. А тут що? Вони самі не знають. їм наказують прийти завтра, вони й приходять.
— А де комітет?
— Оце ж і є комітет.
— Хто ж є цей комітет?
— Карай нас боже, коли ми знаємо.
Заходить високий чоловік з ряботинням на обличчі і добрими сміхотливими очима.
— Оце один з членів комітету. Він — лікар.
Лікар з добрими сміхотливими очима сідає в крісло. Щохвилини до нього підходять емігранти і щось доводять, розмахуючи руками. Лікар вислуховує їх і відповідає, що він тут тільки один. Він нічим не може допомогти.
— Є,— каже він,— у нас комітет з понад тридцяти
чоловік, але ніхто не хоче приходити. Що можу я, одна людина, зробити?
Емігранти слухати не хочуть, що він одна людина. Вони не можуть тут більше сидіти. Вони вже з'їли все, що було у них. Вони кажуть, або нехай їм видадуть квитки до Америки, або нехай відішлють назад. Лікар пояснює, що він може їх відіслати тільки до Кракова, якщо вони хочуть. Там є комітет. Може, той комітет чимсь допоможе. Емігранти вислуховують його і кажуть, що вони вже зараз не мають на що хоч день перебути. Лікар виймає гаманця і дарує їм монету. Емігранти оглядають монету і виходять. Приходять нові емігранти і скаржаться, що ледве стоять на ногах від голоду.