— Ідіть,— промовила вона,— зараз же йдіть.
— Так, я піду,— озвався я.
Але не пішов; того, що я хотів тепер зробити з нею, я не робив ще з жодною жінкою; цьому було багато назв, багато слів, я ледве чи не всі їх знав, я не раз чув їх за часів свого учнівства, коли жив у гуртожитку, й згодом, від товаришів у технікумі. Але жодне з тих слів не личило до того, що я хотів із нею зробити. Словом "кохання" не вимовиш усієї правди, хіба, може, найближче до неї підійдеш.
З обличчя Гедвіг я вичитав те, що можна було прочитати й на моєму: острах, великий острах, але не те, що називають жагою,— і водночас усе, чого шукали й не знаходили чоловіки, які мені про це розповідали. І нараз я зрозумів, що Греміг зовсім не був виняток: за рушником, що він накидав жінці на обличчя, він шукав краси; тепер мені здавалося, що, знявши тільки того рушника, він би її знайшов. Поволі розтавала тінь, що впала на Гедвіг від мого обличчя, і знов мені з'явилось її лице, що так глибоко запало мені в душу.
— Тепер ідіть,— промовила вона.
— Чи вам подобаються квіти? — спитав я.
— Так.
Я поклав їх на ліжко, так, як були, завинені в папір, і дивився, як вона їх розгортає, випростує пуп'янки, розправляє зело. Так, наче їй щодня дарують квіти.
— Будь ласка, подайте вазу,— сказала вона, і я, не рушаючись з місця, простяг їй вазу, що стояла на комоді побіля дверей; Гедвіг трохи поступила до мене, і, віддаючи їй вазу, я па мить відчув дотик її руки і за ту мить подумав про все те, що хотів із нею зробити: пригорнути, поцілувати і більше не пустити; але я не зробив цього, я знов підпер спиною двері і стояв, дивлячись, як вона ллє воду з карафи у вазу і складає туди квіти; ваза була темно-червона, полив'яна, і квіти в ній аж заясніли, коли Гедвіг поставила їх на вікно.
— Ідіть,— сказала вона втретє.
І я, не мовивши й слова, повернувся, штовхнув двері й вийшов у передпокій. У передпокої стояли сутінки, бо він був без вікна, і лише крізь мутну шибку надвірних дверей туди падало тьмяне світло. Мені хотілося, щоб Гедвіг вийшла за мною й щось гукнула мені навздогін, але вона не вийшла, і я одхилив двері й подався сходами наниз.
Внизу я став, закурив сигарету, глянув на залляту сонцем вулицю й заходився перечитувати прізвища на дверях: Бонерт, Шміц, Стефанідес, Кроль, далі йшло прізвище її господині — Гролта, і табличка з друкованим написом: "Флінк — білизна",— це була пральня.
Не докуривши сигарети, я перейшов вулицю, став по той бік на пішоході й, не спускаючи очей, зачав дивитися навпроти —на двері дому Гедвіг. Я здригнувся, коли до мене нагле вдалась пані Флінк, господиня пральні,— вона була в своєму білому халаті, мабуть, перейшла з того боку вулиці, та я її не постеріг.
— Ох, пане Фендріху,— сказала вона,— ви з'явились так до речі — одна машина почала перегріватися, дівчина не догляділа.
— Вимкніть її,— озвався я, не дивлячись на пані Флінк, бо, як і перше, не зводив очей з дверей навпроти.
— А що, хіба ви не поглянете?
— Ні,— сказав я,— не можу поглянути.
— Таж ви стоїте під самим будинком!
— Еге, я стою під будинком,— мовив я,— одначе не можу подивитись на машину, бо мушу тут стояти.
— Ну, це вже щось несвітське,— сказала пані Флінк,— Ви стоїте біля будинку й не спроможетесь увійти зирнути на машину!
Я бачив краєм ока, як вона перейшла на той бік і за хвилину на порозі показалися дівчата, її робітниці — чотири чи п'ять білих халатів. Я чув, як вони сміялись, та мені було байдуже.
Либонь, так буває, коли тонеш, думав я: сіра вода ллється тобі всередину, сила води, і ти вже нічого не бачиш, нічого не чуєш, крім глухого шуму, і сіра, ніяка на смак вода здається тобі солодкою.
Мій мозок працював, працював сам собою, як машина, що її забули вимкнути; я раптом знайшов розв'язання алгебраїчної задачі, що її не розв'язав два роки тому на екзамені в технікумі, і думка, що я таки знайшов те розв'язання, сповнила мене таким глибоким щастям, яке почувають люди, що раптом віднайшли слово, над яким так довго й марно мордувалися.
Мені спливли на пам'ять латинські слова, що їх я пе міг пригадати в школі дев'ять років тому, тепер я знав, що сірник по-англійському буде match: "Тед приніс батькові сірника, і Те дів батько запалив собі сірником люльку. У коминку горів огонь, і Тедів батько підклав туди ще кілька полін, а вже потому став оповідати про тон час, коли він був у Індії". Поліно — по-англійському log, і я тепер уже переклав би речення, що тоді ніхто не міг перекласти, ба й найперший учень класу. Так, наче це вві сні хтось пошепки казав мені слова, яких я ніде не читав і ніколи не чув. Та очі мої бачили тільки одне — двері, звідкіля колись та мусить вийти Гедвіг; то були брунатно пофарбовані, новенькі двері, і мені видавалося, що я ніколи й не бачив нічого, окрім тих дверей.
Не знаю, чи я страждав; наді мною зійшлись кола мутно-сірих хвиль, і в голові мені стало так ясно, як не було зроду; я думав про те, що колись маю перепросити пані Флінк, вона завше обходилася зі мною ласкаво, напитала мені житло для Гедвіг, а деколи, як я приходив натомлений, запарювала мені каву. Колись, думалось мені, ти мусиш її перепросити.
Мені ще силу всього треба було поробити, і я про все пам'ятав, навіть про жінку з Курбельштрасе, що плакала в трубку телефону і ще й досі чекала на мене.
Тепер я зрозумів те, що знав завше, та не признавався собі в тому ось уже шість років,— що ненавиджу теперішній свій фах так само, як усі, перепробувані доти. Я ненавидів пральні машини, і дух змилин будив у мені відразу, куди дужчу, ніж звичайна фізична відраза.
Мене в моїй роботі вабило єдине — гроші, що я мав з неї; ті гроші тепер лежали у мене в кишені — я намацав їх, вони були на місці.
Я знов закурив сигарету, машинально, як усе, що тепер робив: дістав коробку, постукав по ній, витяг сигарету, і ось двері на мент переснував мені червонястий пломінь запальнички й повив синюватий дпмок сигарети; та сигарета не смакувала мені, і я, не скуривши й половини, викинув її в риштак. А потім, як мені схотілося запалити другу, я помацки пересвідчився, що коробка порожня, і викинув її теж туди.