— Дозволь уже мені подбати про це,— сказав Хейзен, підвищуючи голос.
— Буде просто ганьба, якщо Леслі й Аллен полетять додому й не побачать мого кубельця в Мужені!— правила своєї Лінда.— Ці готелі їм уже, мабуть, обридли! А мені й поготів! У Франції є не тільки готелі!
— Буде ганьба, якщо вони полетять до Америки й не побачать Вердена, затоки Монт-Сен-Мішель, Руанського собору, печер у Ласко та мільйона інших місць!— голосно промовив Хейзен.— А в них усього два тижні. Господи, ох і вперта ж ти жінка, Ліндо!
— Леслі, Аллене!—обернулася до них Лінда.— А що виберете ви?
Леслі швидко глянула на чоловіка, шукаючи порятунку. Аллен волів би просто залишитися в Парижі й робити те, що досі робив. Але не можна було не зважити на роздратування в голосі Хейзена.
— Я певен,— тактовно промовив Аллен — що Леслі з радістю побувала б у вашому домі, Ліндо. Але знаю, що вона шкодуватиме, коли пропустить нагоду побачити chateaux.
Леслі подарувала йому вдячну усмішку.
— Тоді вирішено!—задоволено сказав Хейзен.—І досить безглуздих суперечок, Ліндо! Коли я чогось і не люблю, то це сперечатися під час відпочинку. З мене цього й у конторі вистачає!
— А ти коли-небудь програвав у суперечках, Расселе?—лагідно запитала Лінда.
— Ні!—засміявся Хейзен. До нього повернувся добрий настрій.
— Я дуже рада, що не працюю в тебе,— сказала Лінда.
•— Я теж.— Він нахилився і поблажливо поцілував їй руку,— Отже, завтра о десятій ранку! Одягатись як у дорогу.
— Леслі,— мовила Лінда,— ви знаєте, що ми зробимо, коли позбудемося цього деспота? Хай він летить своїм літачком до Америки, а ми залишимось і вирушимо до Мужена без нього. А додому повернемось, коли нам заманеться!
— Це було б чудово!— вигукнула Леслі.— Але мені треба додому — пора готуватись до переїзду. Ми повинні бути в Данберрі до десятого вересня. Може, на той рік. Ми цього чекатимемо, правда, Аллене?
— Я вже з нетерпінням чекаю!— відповів Стренд, "Якщо той рік настане",— водночас подумав він.
Він лежав у ліжку й дивився на Леслі, що стояла в нічній сорочці перед дзеркалом і розчісувала коси.
— Гарний був вечір, правда ж?—сказав Аллен.
— Не гарний — прекрасний!— відповіла Леслі — Як, зрештою, і всі вечори. Якби тільки не ота суперечка між Расселом та Ліндою.
Хвилю він лежав мовчки, потім озвався знову:
— Скажи, я не помилився, сказавши, що ти радніше поїхала б на Луару, ніж до Ліндиного маєтку?
— Ні, не помилився,— відповіла Леслі. її рука спокійно, рівномірно піднімалася й опускалась.— Тільки це неправда. Я вже сита екскурсіями. Кілька днів у саду на півдні були б чудовим завершенням нашої подорожі.
— То чого ж ти так і не сказала?!
Леслі тихо засміялася,
— Любий,— мовила вона,— це ж його вільні дні!
Мабуть, у нас справді не було іншого вибору.
— Ані найменшого! — Вона переметала розчісуватись і оглянула с©бе в дзеркалі.— Тобі не здається, що я виглядаю молодшою, ніж два тижні тому?
— Ніж кілька років тому!— відповів Аллен.
— Я теж так думаю.— Леслі знов почала розчісуватись.—ї все ж таки я хоч краєм ока хотіла б подивитись на Середземне море.
— Ми ще прилетимо до Європи,— сказав він.— І того наступного разу оплатимо свою дорогу самі.
— Наступного разу...— повторила вона замріяно,— Хто знає, чи буде той наступний раз?!
Аллен стривожився, почувши в словах дружини відлуння власних думок. Він невиразно відчував, що цієї ночі обом їм треба якось заспокоїтись, і мало не попросив Леслі лягти сьогодні з ним, щоб він спав, обнявши її. Та Аллен промовчав. Він не знав, чи йому пишатися своєю стриманістю, чи ненавидіти себе за легкодухість. Він заплющив очі й почав засинати під шовковисті звуки, що линули в напівтемній кімнаті з-під гребінця дружини, яка все розчісувала коси...
Коли другого дня о десятій ранку Аллен, Леслі й Лінда Робертс зійшли вниз, їх чекав сюрприз. Хейзен був зі сліпучою блондинкою, яка тримала в руці гарний чорний портфель-дипломат. Одягнена вона була в строгий твідовий костюм, а взута в туфлі на низьких підборах.
— Це мадам Аркур,— сказав Хейзен. вимовивши прізвище блондинки на французький лад, без початкового "г" і кінцевого "т".— Мадам Аркур із тутешньої контори, вона відвезе нас. Мадам Аркур полетить зі мною до Саудівської Аравії, і перед відльотом нам треба залагодити деякі справи. Не хвилюйтеся, вам не доведеться розмовляти з нею по-французькому. її мати — англійка.—Він говорив поквапно, наче трохи спантеличений несподіваною появою мадам Аркур.
— Коли містер Хейзен знайомить мене з американцями, він щоразу насамперед каже їм це,— мовила, всміхнувшись, жінка. Ділова суворість зникла з її обличчя. Голос вона мала низький, приємний, і, хоча розмовляла з акцентом, він був у неї не такий противний, як у англійців.— Начебто не хоче, щоб люди подумали, ніби він прихильно ставиться до французів!
— Вона юрист,— сказав Хейзен.— Я вдаюся до послуг французьких юристів тільки у крайніх випадках. Отже, речі в машині. То ходімо? — Він рушив разом з мадам Аркур із вестибюля. Решта пішли за ними.
— Це вже куди краще, ніж добряча душа Конрой, чи не так?—прошепотів Аллен.
— Принаймні з косметичного боку,— відказала Леслі.
Біля виходу їх чекав великий чорний "кадилак", і мадам Аркур сіла за кермо. Хейзен сів поруч неї.
— Машину поведе мадам Аркур,— промовив Хейзен.— Сам я не люблю водити, і я вистрибнув би з машини ще до Порт-Сен-Клу3, якби дозволив сісти за кермо Лінді. В Аллена, як я знаю, прав немає, а Леслі для французьких доріг ще надто зелена. Вам там іззаду зручно?
Хоч Хейзен і сказав усім одягтись як у дорогу, сам він був у темному костюмі й білій сорочці із застебнутим комірцем та строгою краваткою. "Цікаво,— подумав Стренд,— а що Хейзен надяг би на похорон?" Хоч у Парижі Аллен і поправився, між його борлаком та коміром сорочки лишалася ще чимала :щілина, і через це він почував себе ніяково.
— Нам тут чудово!— відповів Стренд.— Краще не буває.
Мадам Аркур запустила двигун і рушила. Вела вона майстерно, впевнено; машин на вулицях було небагато.
Ранок видався гарний, сонячний, але не спекотний, і Стренд задоволено відкинувся на сидінні, милуючись паризькими будинками, потім зеленою пагористою місцевістю, що відкрилася їм, коли проминули тунель під Сеною й поїхали на південь.