— До знемоги,—відказав Стренд,—-У найкращому розумінні.
Юдіт засміялася.
— Здогадуюся, що ви маєте на увазі!
Було прохолодно, лив дощ, і вони сиділи пополудні після уроків у кафе біля помальованого патьоками , вікна, раді, що робочий день позаду і їм пощастило на чверть години сховатися від негоди. Аллен трохи розповів Юдіт про Хейзена й, намагаючись не хвалитися, описав пригоду Керолайн у парку. Він з приємністю пив каву й додому не поспішав. Після того, як у неділю Конрой доставив їх додому, вечір у
них з Леслі видався важкий. Дорога з Лонг-Айл.енду була забита, і їхали вони довго. Його обличчя, напечене за два дні сонцем, пашіло. Аллен здогадувався: Леслі помітила, що йому весь час не дає спокою якась думка, і тільки-но вони приїдуть додому, вона відразу почне розпитувати його. Він не мав звички критися перед нею, не вмів цього робити і знав, що верзтиме дурниці або замкнеться в собі, коли вона приступить до нього.
Того суботнього вечора — уперше за все їхнє подружнє життя — Аллен спробував узяти Леслі й відчув, що не зможе. Дружина повелася так, ніби нічого й не сталося, і спокійно заснула під. його боком. А він цілу ніч тривожно крутився й, коли нарешті заснув, йому снилося щось невиразне й лиховісне. В неділю Леслі сказала, ніби в неї трохи болить голова, і цілий день не виходила з кімнати. Аллен не хотів нічого розповідати їй, поки не вирішить сам для себе, як бути з пропозицією Хейзена щодо Керолайн. Тож єдиним його порятунком було мовчати. А оскільки з Леслі він звичайно не мовчав, то вона, звісно, стривожилась, і вже в машині він відчував на собі ЇЇ допитливі погляди. Однак поруч сиділи Джіммі та Керолайн, і дружина нічого не сказала.
Елінор поїхала до міста з Джанеллі. Леслі теж була трохи сердита на дочку, бо хоч та й пообіцяла в суботу Алленові повернутися на вечерю, але в останню хвилину подзвонила й сказала, що вони всією компанією (і хто б там міг бути?) надумали гайнути вечеряти до Мои-тока. Не було її й тоді, коли вони вже лягали спати, і ніхто не знав, коли ж Елінор повернулась. А в неділю вранці вона спакувала валізу й поїхала з Джанеллі, заявивши, що у Вестхемптоні, теж на узбережжі, в одного кінопродюсера влаштовують на цілий день гулянку і немає, мовляв, сенсу пхатися ввечері назад, аби лиш вирушити разом з усіма додому,
Джіммі теж знайшов собі у Бріджхемптоні в барі якусь дівчину, пропустив ленч та вечерю й повернувся аж перед самим їхнім від'їздом.
Здавалося, тільки Керолайн, яка за два дні зіграла десять сетів у теніс і тепер спала, зморена, в матері на плечі, була цілком задоволена вихідними. Перед тим, як заснути, вона кинула: "Не життя, а сон!" Аллен подумав, чи так само тішилася б дочка, якби почула, що сказала її сестра біля басейну. Кінець кінцем доведеться розповісти й Леслі про те, що його так непокоїть, він це знав. Та спершу треба самому як слід у всьому розібратися. Не питаючи згоди Леслі, Аллен, щоб дружина, бува, не почала розмови, ввімкнув у, машині радіоприймач, хоч і знав, що вона не забуде спитати й про це.
На згадку про вчорашній вечір Аллен спохмурнів. Помішуючи каву, він спостерігав, як дощ ляпотить по шибках вікна.
— З вашого вигляду не скажеш, що вихідні пішли вам на користь,— озвалась Юдіт.
Аллен торкнувся свого обличчя, на якому вже почала лущитися шкіра.
— Я не звик до сонця,— відповів він.
— Я не про це,— сказала Юдіт.— Ви сьогодні мали неприємності в школі?
— Та ні. Нічого особливого...
Вранці Ромеро увійшов до його кабінету й, осміхаючись, як завжди, промовив:
— Я порадився сам із собою, як ви ото сказали, та й думаю: а що в біса я втрачу, крім плати за проїзд у трамваї, коли загляну до того чоловіка й подивлюся, чим він там торгує?!
— Він нічим не торгує.— Стренд написав на клаптику паперу адресу Хейзенової контори й дав хлопцеві.— Пошли йому листа й лові-лом, що ти зацікавлений. Так тобі навіть не доведеться платити за трамвай.
— А хіба ви не підете туди зі мною? — мало не з переляком у голосі запитав Ромеро.
— Думаю, містер Хейзен захоче побалакати з тобою самим.
Хлопець розгублено подивився на адресу й сховав папірець у кишеню джинсів.
— Послати листа...— пригнічено мовив він. — Та я їх зроду не писав!
— Я дам тобі одну пораду, Ромеро, — сказав Стренд.— Якщо надумаєш посилати листа, то пиши його так, як пишеш мені класні роботи, а не тією мовою, якою розмовляєш.
Хлопець криво посміхнувся.
— Я ж не стопроцентний американець...— І вайлувато вийшов з кабінету.
Аллен ще не розповідав Юдіт про Ромеро, і тепер, у кафе, його так і поривало заговорити про хлопця,— може, вона допомогла б його напоумити. Проте Аллен збагнув, що це нічого не дасть,— адже Юдіт ніколи не викладала в класі Ромеро, і він зробив би їй погану послугу, звівши її віч-на-віч із цим скалозубом і впертим нахабою...
— Як завжди в понеділок,— додав Аллен, відповідаючи на запитання Юдіт.— Навіть трохи краще, ніж завжди. Але в мене виникло зразу кілька проблем.
— Пов'язаних з фауною, з флорою чи з викопними рештками?
Стренд засміявся.
— З усім зразу! Вихідні минули таки досить непогано... справді непогано.
Щодо їхньої поїздки за місто це було справді так. Якщо не зважати, звісно, на гнітючий настрій у неділю ввечері та ще й у передчутті робочого тижня... І якщо забути про п'яну балаканину Хейзена й оту суперечку в спальні...
Аллен з Леслі сперечалися рідко. Він завжди казав їй, що вона жінка лагідна і це, мовляв, одна з рис, яка йому найдужче в ній подобається. Одначе від її лагідності не лишилося й сліду, коли вони прийшли додому і Леслі сіла на край ліжка. Стуливши губи, вона очима, мов списами, прошивала Аллена наскрізь, поки він крутив у руках піджак, перш ніж його почепити, й довго скидав краватку.
— Що сталося, Аллене?
— Як це — що? — перепитав він.
— Ти добре все розумієш. Ти щось приховуєш від мене. Що?
— Нічого. Я стомився.— Він майже по-справжньому позіхнув.— Я мав довгу розмову з Хейзеном про долю Ромеро. Це той хлопчина, який...
— Я знаю, хто він,— коротко кинула Леслі.—Знаю й те, що тебе непокоїть не це.
— Я стомився,— кволо мовив Аллен.—У мене завтра важкий день. Чому б нам не відкласти розмову до...