"Як це молоде покоління любить поговорити... про себе! — подумав Стренд.— Але іноді їх навіть приємно послухати".
— Ви що-небудь розповідали про це Елінор?
— Усе.
— І що вона?
— Проти,— відповів Джанеллі.— Каже, вільному воля, хлопче! Вона пробирається по трупах випускників Гарвардської школи бізнесу до крісла влади, і думка надіти зелений газетярський козирок і готувати для газети глухого містечка статейки про випускників середніх шкіл її не приваблює. Ви теж вважаєте мене божевільним?
— Та ні, чому...— Ідея Джанеллі зацікавила Аллена, навіть більше, ніж зацікавила. Але ж існує й жахлива статистика, яка засвідчує, скільки дрібних підприємств в Америці щороку банкрутує, отож і слабкі незалежні газети нерідко зникають у череві сильніших.— У такому разі для Греції у вас не багато залишиться часу.
— Є речі важливіші, ніж Греція,— мовив Джанеллі.— Ну от, тепер ви знаєте про мене все найгірше.— Він знову широко всміхнувся.— Мені піти звідси, і ви скажете Елінор, що виставили мене за двері?
— Ні, сидіть собі,— сказав Аллен, підводячись.— Погляну, чого вона там затримується.
Та тільки-но він рушив з тераси, як з'явилася Елінор — свіжа, гордовита, короткий і рівний ніс трохи задертий, на голові яскравий шарф.
— Привіт, Джо! — кинула вона.— Ти завчасу.
— Саме вчасно,— сказав Джанеллі, підводячись.— Та байдуже, я зате встиг розповісти твоєму батькові про свої вади й чесноти. Ти готова?
— А чого ж би й ні? Хіба не видно, що я готова?
— Ти просто диво!— відповів Джанеллі.
— Інакшою я не буваю!—мовила Елінор.— До зустрічі, тату!
— Коли?— спитав Аллен.
— Коли-небудь,— усміхнулася йому Елінор і взяла Джанеллі за РУКУ-
Обоє вийшли. "Коли вони поруч,— мусив визнати Стренд,— дивитись на них дуже втішно. Бути батьком має свої переваги і свої прикрощі".
Щойно вони пішли, як на терасі з'явилася Леслі, одягнена до ленчу в довгу бавовняну спідницю. Волосся в неї було зібране в такий вузол, на який Стренд ніколи не міг дивитись без захвату й муки.
— Як я? — невпевнено спитала Леслі.
— Ти просто диво!—сказав він.
Ленч Алленові не сподобався, хоч до столу, виставленого на терасу, тепер затінену тентом, подавали все найдобірніше: охолоджене вино, фруктовий салат, авокадо, паштет і холодні омари. І океан був спокійний, блакитний, і двоє вчителів із Саутхемптонського коледжу зі своїми дружинами здавалися досить привітними і в міру освіченими. Проте Аллен весь час поглядав на Керолайн чи, власне, на її ніс. "І зовсім він не потворний",— думав Аллен, сердитий на Елінор за те, що та здіймає паніку. Колись такий ніс у жінки став би її окрасою. Та Аллей-не міг не помітити, що Керолайн сіла за стіл між матір'ю і професоровою дружиною, а не серед трьох молодих тенісистів та двох дівчат, які жваво розмовляли між собою і весело сміялися.
"Прокляття!—лайнувся подумки Стренд.— Елінор таки має рацію. Стареча батьківська сліпота..." Йому хотілося підійти до Керолайн, обняти дочку, сказати: "Люба моя, ти прекрасна!"— і пустити сльо% в її м'яке біляве волосся.
Натомість він обернувся до професора-історика, який сидів поруч.
— Вибачте, сер, що ви сказали?
Професор — він був трохи схожий на Ейнштейна і, знаючи про це, відпустив таку саму гриву, як у великого вченого,-—здивовано подивився на Аллена.
— Я спитав вас, як ви пояснюєте на уроках в'єтнамський період. Тобто у вашій школі.
— Ми не викладаємо новітньої історії.
— В'єтнам — не така вже й новітня історія,— відказав професор.— Зрештою, всі наші пов'язані з ним проблеми тягнуться від часів другої світової війни. Історія — мов невидима павутина. Хлопці йшли в армію просто з наших аудиторій. У нас відбулася криза совісті, яка мало не розколола нашу кафедру на три табори.
Цього чоловіка, вирішив Стренд, не варто сприймати серйозно.
— До нашої навчальної програми цієї теми не включали,— відрубав він. Він знав, що поводиться неввічливо, але не через професорове зауваження, а через свою вранішню розмову з Хейзеном та Елінор, а також через те, що Керолайн усілася за стіл поруч із матір'ю, його кафедра не розколювалась, і його сумління— теж ні. Він засуджував ту війну, він писав своєму конгресменові, він підписувався під петиціями, ризикуючи втратити роботу, він говорив про це за вечерею при Джіммі й вітав хлопців, які втікали до Швеції або відверто виступали як свідомі противники війни. Та Аллен не міг сказати про це за холодним омаром і паштетом із гусячої печінки в дозвільній атмосфері на осяяному сонцем березі океану.
На щастя, цієї миті ввійшов Хейзен і врятував його від подальшої розмови з "Ейнштейном".
— Пробачте, містере Стренд, можна вас на хвилинку?
— Звичайно,— відповів Аллен, підвівся й пішов за Хейзеном.
— Мені дуже прикро, що довелося потурбувати вас,— сказав господар дому стишеним голосом у порожній вітальні.— Але я мушу негайно їхати до міста. Мене викликали по телефону вранці за сніданком. Зараз я зникну. Не хочу перебивати ленч усякими там прощаннями та поясненнями. Сподіваюся, ви мене розумієте?
— Так, звичайно.
— Вибачтесь за мене перед дружиною. Хоч і недовго побув я вчора й сьогодні з вами, та все ж я дуже радий, що всі ви тут. Усі,— наголосив він.— А наступного разу я просто відключу телефон!
— Це будуть у нас пам'ятні вихідні,— відповів Аллен.
Якби Джіммі стояв у ту мить поруч і знав, що сталося вчора ввечері, й чув, про що розмовляли сьогодні вранці, він вигукнув би: "Це точно, тат!"
— Подзвоніть мені десь серед тижня, гаразд?— сказав Хейзен, коли вони потисли на прощання руки.
Конрой уже стояв у передпокої — терплячий візник у темному діловому костюмі. Вони з Хейзеном швидко пішли надвір, де їх уже чекав "мерседес".
(Продовження в наступному номері)
З англійської переклали
Заставка Олега Блащука Олекса ЛОГВИНЕНКО
та Володимир МУСІЄНКО
Розділ шостий
Твоє прізвище вдостоїлося честі потрапити на полиці бібліотек... А чи знав він, як його звуть? То був зовсім інший чоловік, він носив його прізвище та імя, але жив іншим життям. Він був сильний, він не лежав у чужому ліжку, і в його вухах не шумів прибій чи то кров
— То як відпочивалося?— поцікавилася після вихідних Юдїт Кінлін.