— Запитував,— відповів Стренд.
— І що ж він сказав?
— Що це йому сказали під секретом. Хто зна, що він мав на увазі.
— Вам, мабуть, дуже, прикро,—зітхнув Бебкок,— У Ромеро все так добре йшло...
— Прикро — не те слово,— рішуче заперечив Стренд.— Я почуваю себе винним. Страшенно винним. Боюся, що я забув про здоровий глузд, поклавшись на— сліпу віру. Його місце на вулиці, а не в такій школі, як наша. Я сплутав розумові здібності дикуна з внутрішньою культурою.
— Ви не повинні брати всю вину на себе. Чи перекладати її на містера Хейзена.— Бебкок зняв одну руку . з керма й легенько торкнув Стренда за плече.— Просто це нещасливий збіг обставин. Такого ніхто не міг передбачити. Сказати правду, я від самого початку думав, що хлопець не дотягне до кінця навчального року. Я гадав, йому набридне коритися, він не змириться з дисципліною... Але щоб через отаке...— Думаєте, його посадять?
— Сподіваюся, що посадять,— гірко відповів Стренд.— Я, бувши суддею, посадив би.
— Ну що ви, Аллене,— лагідно мовив Бебкок.—Навіщо нам квапитися з вироком, поки не— з'ясовано всіх обставин справи?
— Для мене вирок суду етав очевидний тієї миті, коли я побачив, як Ромеро женеться з ножем за Хітцом.
На хвилю вони замовкли, потім Стренд сказав:
— Якщо опікуни школи звинуватять єас і зажадають рішучих заходів, зверніть усе на мене, і я того ж дня піду з роботи.
— Не думаю, щоб до цього дійшло,— відповів Бебкок, проте голос його звучав не зовсім упевнено.
Коли вони під'їхали, полісмен із Хітцом чекали їх у машині перед Мелсоновим корпусом. Вони всі перейшли через порожню загальну кімнату й піднялися на другий поверх. Стренд був здивований, що всі хлопці спали. Мабуть, бійка в Хітцовій кімнаті і його втеча сходами вниз; а потім через подвір'я відбувалися в мертвій тиші. Хітц єдиний у всьому корпусі мешкав у кімнаті сам. Стренд не знав, чому так сталося,— чи тому, що хлопець мав впливового батька, чи тому, що з Хітцом ніхто не хотів жити.
Кімната .була маленька і, коли не зважати на кров на килимі та незастелене ліжко, досить охайна. Стренд із Бебкоком стояли в дверях, бо для всіх у кімнаті не вистачало місця. Тим часом полісмен методично висовував шухляди, заглядав під ліжко, відкинув ковдру, перевернув килим, пройшовся по кишенях у Хітцовій одежі, що висіла в шафі.
— Нічого,-— повідомив він хвилин через десять.
— Я ж вам казав,— озвався Хітц. У ізоляторі та в поліційному відділку він був страшенно блідий, окрім хіба червоних смужок крові на щоці та ншї, але тепер до нього повернувся рум'янець.— Не варто було вам і приїздити. Я ж казав, що не брав його грошей.
— Думаю, тобі краще лягти й відпочити, хлопче,— мовив полісмен.— А я поїду.
Вони залишили Хітца в його кімнаті, заспокоєного, переконаного в своїй перемозі, і всі разом зійшли сходами вниз. У загальній кімнаті Стренд попрощався з полісменом та Бебкоком. Зоставшись сам, він упав у крісло й кілька хвилин сидів нерухомо. Він почував себе надто стомленим, щоб іти зразу до Леслі. Треба було спершу заспокоїтись.
Стренд заплющив очі й спробував відтворити до подробиць7 усі рухи полісмена, коли той обшукував Хітцову кімнату. Він намагався уявити собі хоч одне місце, яке полісмен пропустив і в якому могли бути сховані гроші. Якби його пощастило знайти, це ще, звичайно, не означало б, що Ромеро не винен у злочині, однак така обставина пом'якшила б його провину і напад Ромеро на Хітца вже не здавався б таким безглуздим, диким і непростимим. Та перебираючи в пам'яті місця, куди заглядав полісмен, Аллен не зміг пригадати жодного куточка, якого той н& обшукав би. Він зітхнув, розплющив очі, встав, довго дивився на закривавлену канапу, де лежав Хітц, притискаючи до щоки його, Алленову, хусточку. Та хусточка й досі валялася на підлозі, куди її кинув лікар. Кров уже висохла й стала темно-іржавого кольору, тканина зашкарубла. Стренд нахилився й підняв хусточку.
Він вимкнув світло й рушив через темний хол до своєї квартири. Дорогою згадав, що Леслі замкнула двері, й пошукав у кишені ключа. Та коли вставив його у шпарку, то виявив, що двері незамкнені. Аллен причинив їх і, не замикаючи, увійшов до вітальні. Всі лампи горіли.
— Леслі! — гукнув Аллен.— Леслі!
Він заглянув до спальні. Там теж горіло світло. Шафа стояла розчинена. Аллен побачив, що багатьох речей Леслі не було на місці. Потім помітив на туалетному столику папірець.
Він узяв ту записку і втупився в неї. Руки його тремтіли. Почерк був поквапний і не такий рівний, яким завжди писала Леслі.
"Любий мій! — прочитав Аллен. — Прости мене, але я не можу більше залишатися тут навіть на одну ніч. Я подзвонила Лінді й запитала, чи вона справді хоче взяти мене з собою до Парижа. Лінда відповіла ствердно, і я сказала, що негайно їду до Нью-Йорка й буду готова вилетіти з нею завтра. Любий, не хвилюйся за мене, прошу. І ще одне: бережи себе. А головне, пам'ятай: ти ні в чому невинен. Я люблю тебе всім серцем. Леслі".
Він обережно поклав записку, розгладив її долонею. Потім зачинив, шафу, вимкнув світло, пішов до себе в кімнату, роздягся й ліг. Він не накрутив будильника. Директор зрозуміє, що завтра він не здатен вийти на уроки.
— Про це вже, звичайно, гуде вся школа,— сказав Бебкок,
Була одинадцята ранку, і вони їхали директоровою машиною до суду. Стренд прокинувся рано, але з квартири не виходив, незважаючи на дзвінок, що запрошував усіх на сніданок, а також наступні дзвінки, які сповіщали про початок і кінець уроків, Він спробував зателефонувати Лінді, але лінія щоразу була зайнята, і врешті Аллен махнув рукою., Леслі не дзвонила, і він послав телеграму Лінді з проханням подзвонити йому. Хвилюватися, що Леслі дорогою до міста потрапила в автомобільну аварію, було безглуздо. Аллен це знав. Якби що-небудь сталося, його вже повідомили б. Він не міг позбутися думки про те, що Леслі, збуджена, ошаліла, з'їхала з дороги, увігналася в дерево й тепер лежить десь у канаві, спливаючи кров'ю. Він подзвонив також Хейзенові в контору, але секретарка сказала, що шеф уранці полетів до Вашінгтона,. Конрой відвіз містера Хейзена в аеропорт, додала секретарка, і вона тепер не знає, як із ним зв'язатися і коли він повернеться...