— Обійми мене. Ось так. І нічого не кажи. Помовч.— Вона істерично засміялася,— Хіба жінці не можна часом поплакати без того, щоб.викликати поліцію? Пробач мені,— Вона погладила його по голові. Рука в неї тремтіла.—Я вже заспокоююсь. Повір, усе гаразд. Нерви!.. Дурниці все це... А тепер зроби для мене ось що: залиш мене на хвилинку. Піди на кухню і приготуй чогось випити нам обом. А я тим часом ввімкну світло, наведу лад на обличчі, зачешусь, а тоді вийду на кухню, і ми нишком вип'ємо по чарочці й любо поговоримо при світлі, і ти побачиш, що нема чого тривожитись. Я трохи дурненька, але ти завжди про це знав, і цьому немає ради. їй-богу... Тільки ,надягни халат і взуй капці. Ти весь тремтиш. Іди. Прошу тебе, йди.
Аллен поволі, неохоче підвівся й пішов до с&оєї кімнати. Надяг халат, узув пантофлі й рушив через темний передпокій до кухні, вмикаючи по дорозі світло. Потім приготував два віскі — у свою склянку долив багато води, а в склянку Леслі — лише кілька крапель. Сів за стіл і, чекаючи дружину, задивився на своє відображення в темній шибці й на білі сніжинки за вікном, що повільно пролітали у світлі від старомодної гасової, переробленої на електричну, лампи над кухонним столом і провіщали зиму.
"Навряд чи я буду на щось здатний уранці",—подумав Аллен, і йому стало соромно за свій егоїзм. Першим уроком у нього була американська історія, і він спробував пригадати, що саме збирався розповісти учням про федеральні закони, бо не хотів думати, що означала поява Леслі в такий пізній час та її істерика.
Коли Леслі ввійшла на кухню, вона була уже в халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Коси зачесані, обличчя майже спокійне.
— Ось,— сказав він.— Ось твоя склянка.
— Дякую,— тихо мовила Леслі і спробувала всміхнутися до нього. Ця її усмішка була схожа на спалах маяка-мигавки десь ген за тисячу ярдів.
— Люба, що сталося? Ти попала в аварію?
— Ні. Тільки разів із десять мало не заблукала. Я вперше вела машину в снігопад. Іноді машина ніби живе власним життям.
— Щось трапилось у Нью-Йорку?
— Нічого особливого — Леслі сіла, взяла обіруч, як дитина, склянку, піднесла її до рота і спрагло почала пити.
На мить у його пам'яті зринув, ніби перебивна картинка, образ Юдіт Кінлін. Вона сиділа в ресторанчику із запітнілими вікнами й тримала ось так біля уст чашку з кавою.
Смак віскі я почну відчувати, мабуть, у років вісімдесят,— промовила Леслі.— Але з книжок знаю, що його дають тим, хто врятувався після корабельних катастроф. Виходить, віскі здатне підтримувати в людині життя. Ні, нічого особливого не сталося. Я чудово повечеряла з нашою директрисою, ми грали дуетом Шопена, і вона розповідала, якою чудовою людиною був. її чоловік і як вона тужить за йим, відколи вів помер; і якою знахідкою була Керолайн для школи, і як вона шкодує,
що в школі нема систематичної спортивної програми, бо якби така програма була, Керолайн могла б дістати стипендію в будь-якому коледжі; і з яким нетерпінням вона чекатиме кожного такого вечора, коли я зможу залишитись у неї, бо так жахливо сидіти, читати, спати в порожній квартирі... Ні, нічого особливого не сталося. Крім того, хіба, що мені уявилося... Мені уявилося, ніби я, як і вона, самотньо сиджу цілий вечір удома і так не хочеться йти самій у ліжко...
— Твій чоловік ще не вмер, люба! —ніжно мовив Аллен.— Хоч він і пробував це зробити.
Його невдалий жарт не викликав у Леслі усмішки.
— Ні, ти не вмер,— сказала вона. Голос у неї був сумний, змучений, безбарвний.— І я зовсім не думаю, що ти помреш. Чого я боюся, то це того, що ми пливемо в різні боки. Ми наче двоє людей, яких підхопило різними течіями і поволі відносить у протилежні боки. Кінець кінцем ти зникаєш, і ось я, як наша директриса, жду наступного дзвінка від Джіммі, чи телеграми від Елінор на мій день народження, чи вирізки з арізонської газети, де говориться, що Керолайн повторила рекорд коледжу з бігу на сто ярдів.,. Раптом мені стало нестерпно лежати серед ночі самій у чужому ліжку, коли ти десь більш як за сто миль від мене... Мені захотілось переконатися, що ти є, захотілося торкнутись тебе...
— Люба! — вигукнув Аллен.— Я завжди буду з тобою!
— Я знаю, я міркую нерозважливо,— провадила вона глухим голосом,— але обоє ми тепер геть вибиті з колії. У мене таке відчуття, ніби ми живемо чиїмось чужим життям. Ми не спимо разом, навіть не їмо разом, ми потопаємо в морі своїх учнів. Мені сниться всяке казна-що— незнайомі чоловіки, хтиві хлопці... А сьогодні, коли їхала додому, якийсь п'яний переганяв мене й, розлютившись, що я не зразу дала йому дорогу, вилаяв мене страшними словами. Потім учепився ззаду, майже бампер у бампер, увімкнув далеке світло й натис на сигнал. Я злякалась і звернула з автостради на першому ж повороті. Потім заблукала й кружляла по всій окрузі темними вузькими плутаними дорогами, і в жодному будинку по дорозі не світилося. Машину на снігу заносило, і я мало не ввігналася в дерево... У мене з'явилося божевільне відчуття, ніби машина хоче вбити мене, ніби вона — мій ворог, і я вже хотіла була зупинитись, вийти, сісти край дороги й замерзнути, але раптом побачила дороговказ і виїхала на шосе. І ось я тут. Принаймні до ранку я почуватиму себе в безпеці.— Леслі силувано всміхнулася й відпила віскі.— Не дивися так стурбовано, любий! Вранці я повернусь до тями, я знаю. А зараз іди спати. Через години дві тобі вставати.— Вона перехилилася через стіл і поцілувала його.-—Іди, прошу тебе. Ти геть зморений. Я вдома. Я в безпеці. Вдень усе виглядатиме інакше.
Аллен був надто стомлений, щоб сперечатися з нею. Він поставив склянку, яку ледь пригубив, і поплентав до своєї кімнати. Він знову тремтів і ліг у постіль, навіть не скинувши халата.
Згодом Аллен почув,— чи то йому здалося, що почув,— піаніно. Воно грало тихо й десь далеко-далеко.
Розділ другий
У середу перед Днем подяки уроків пополудні не було. Леслі з Алленом спакували речі й чекали, коли опівдні по них приїде "мерседе-сом" Конрой, Хейзен запросив їх на вихідні до свого будинку на узбережжі. Стренд, правда, з більшою охотою залишився б у школі и поблукав тихим подвір'ям, коли хлопці роз'їдуться по домівках. Однак після розмови з Бебкоком про Леслі, що відбулася тиждень тому, Хейзенове запрошення виявилося дуже доречним.