На той час ми ще не перевезли з Нью-Йорка своїх меблів і мусили з Леслі спати в одному ліжку. Та після того.,, що, сталося в Турі, ми лежали спокійно, лкомога.далі-одне від одного/Ми про це не розмовляли.к але обоє розуміли, що нам доведеться прийти до якогось остаточного рішення про наше інтимне життя. Бо вдавати, тби стримування не позначається на нашому шлюбі, ми довго не змогли б. І все ж. таки ми прокинулись уранці в обіймах одне одного".
Стренд поклав ручку. Він писав понад годину, сидячи за старим письмовим столом при світлі учнівської лампи. Він стомився, але знав, що заснути не зможе, і, важко осівши на стільці, задивився у вікно.
В листопадових сутінках почав сіятися перший сніг. У корпусі вже ніде не світилось, і над квартирою Стренда стих навіть гуркіт радіоприймачів та касетних магнітофонів і тупотіння хлопчачих ніг. Коли Леслі бувала вдома, вона не могла діждатися тієї благословенної миті, коли цей гармидер ущухне й настане тиша. В такі години Стренд звичайно сидів у м'якому кріслі й читав або дивився в камін. Вогонь проганяв осінній холод, який швидко проникав до будинку, коли полум'я вночі не горіло.
Раптом він почув, як до будинку ніби під'їхала машина. Звук двигуна був такий, наче в старого "фольксвагена", що ним їздила Леслі. Аллен підхопився і підійшов до вікна, подумавши, що Леслі, може, передумала залишатися в Нью-Йорку. Але надворі не було ніякої машини, тільки сніг і темне подвір'я школи, по якому гуляв вітер. Аллен зітхнув і вернувся до столу.
Він почув цей звук того вечора, коли Леслі приїхала з Арізони, і вибіг зустрічати її аж до вхідних дверей. Аллен пригадав, Як вони кинулись одне одному в обійми, не думаючи про те, дивляться чи не дивляться на них учні. Леслі палала від щастя, що знову бачить його, і з її вигляду він зрозумів, що поїздка їй удалася.
Було вже давно за північ, а вони все сиділи на канапі, і Аллен, обнявши Леслі, слухав її розповідь про Арізону.
— Керолайн певна, що їй там буде добре. Коледж їй подобається — він справді гарний і, звісно ж, не схожий на Сіті-коледж. Дівчата на її поверсі в гуртожитку милі, дружні. Ми все розмовляли, розмовляли — без кінця. Просто ми з нею залишилися на кілька днів удвох, і ніхто інший з родини не відвертав моєї уваги. Здавалося, ніби відкрились якісь потаємні шлюзи. Мабуть, нам з тобою обом слід було частіше робити так з усіма трьома дітьми.
— І в чому ж вона звірялася тобі?
— Ну, по-перше, Керолайн страшенно вражена твоїм містером Ромеро.
— Рассел буде радий почути про це.— Аллен зовсім не був певен, що він сам радий про це почути.— Що ж її так вразило? Отой його карколомний прохід на футбольному полі?
— Про це вона й не згадувала. Каже, що він здався їй значно ви-хованішим і скромнішим, ніж решта хлопців.
— Для Ромеро це буде новина,— сухо кинув Стренд.
— Вона, мовляв, відчула, що він не хоче бути схожим на інших хлопців у своєму класі.
— Така небезпека йому не загрожує.
— Це не для нього — так він їй заявив. Він, мовляв, хоче чогось досягти. Ще не знає, чого саме, але це має бути неабищо. Майже всі хлопці в школі, як він сказав, котяться по рейках... Керолайн каже, що говорив він це зневажливо. У тих хлопців, мовляв, усе розплановано — Гарвард або Иельський університет, потім школа бізнесу й місце в татовій фірмі. Стануть адвокатами, президентами банків, наб'ють кишені доларами, а в п'ятдесят п'ять— на пенсію, грати в гольф. Одначе їх чекають великі несподіванки, каже Ромеро. А він має одну велику перевагу над ними всіма — для нього ніщо не буде несподіванкою. Він, мовляв, навчиться всіляких хитрощів від них самих...
— Від кого це "від них"?
— Цього він Керолайн не сказав. Тільки сказав, що візьме гору над ними в їхній грі, ї в своїй туї, і взагалі в будь-якій грі. Керолайн розповідала, нібито хлопець був тодістрашенно збуджений, так наче висловлював свої потаємнгдумки. Вона гадає, що то йому вперше трапилася нагода з ким-небудь поговорити про це.
— Вона помиляється,— мовив Стренд.— Мені теж довелося дещо від нього почути. Правда, менше, ніж їй, але теж чимало.— Він пригадай розмову про готів.
— І Ромеро, мовляв, вдячний їм за те, що вони його навчають. Так оті алжірські фелахи здобули освіту в Сорбонні, а потім викинули французів зі своєї країни. Або оті розумні молоді араби, які вчилися в Гарварді та Оксфорді, а потім повернулися додому, змінили європейські костюми на бедуїнський одяг і віднадили англійців та американців від своєї нафти, змусивши їх верещати як недорізаних свиней.
— І що ж Керолайн думає про беї оті його красиві слова?
— Вона сказала йому, що він просто напускає туману. Мовляв, десь начитався про це, а тепер розводиться, щоб удати із себе великого розумника.
— Ну, це його, мабуть, тільки втішило!^ мовив Аллен.
— Керолайн сказала, ніби він скипів. їй навіть здалося, що він устане й піде геть. Але не пішов. "І справді начитався,— сказав він,—— я сам же таки про це й написав, пробувши у школі тиждень, і замислився про те, чого мені тут у біса треба". Він же, мовляв, приїхав сюди не для того, щоб гасати з м'ячем по полю!
— Може, хлопець і не збрехав,— зауважив Аллен,— коли сказав, ніби написав усе оте сам. Це на нього схоже.
— Потім Ромеро спитав, де вона вчиться, а коли Керолайн розповіла про свою спортивну стипендію, він засміявся. То ти теж бігаєш, каже. Але він, мовляв, знає, від чого втікає. А от від чого втікає вона? Потім хлопець заявив, що навіть ПІСЛЯ: свого сьогоднішнього успішного виступу на полі він однаково піде з команди, бо залишався там тільки заради свого товариша Роллінза. Футбол, каже, то дитяча забавка.
— Джонсон не дуже побиватиметься, коли він піде,— промовив Стренд.
— Хто такий Джонсон?
— Футбольний тренер. Ромеро всім каже, що в того нема уяви, і це дійшло до Джонсона.
Я знаю, ти вважаєш Ромеро важким хлопцем. Але я ніколи не чула, щоб Керолайн так розповідала про когось. Вона сказала, ніби це був найцікавіший вечір у її житті. Коли вона прийшла після тієї вечері додому, то відразу сіла й усе, що їй запам'яталося, записала.
"От іще одна в родині стала писати щоденник!—подумав Стренд.— Може, це спадкова хвороба?"