— Расселе, я хотів би з тобою поговорити. Зайди, будь ласка, до кабінету,— сказав Лейярд.
Хейзен підвівся й пішов за лікарем. Лінда відклала журнал і запитливо подивилася на Стренда.
— Деякі ускладнення, — мовив той. — Він хоче оперувати.
— О господи! — вигукнула Лінда.— Бідолашна дівчинка!
— Лікар сказав, що хвилюватись нема чого, — мовила Леслі.—Я певна, він знає своє діло.
— Він сказав про це й Керолайн?
— Ще ні.
— Сподіваюся, вона буде не дуже засмучена.
— Коли дівчинка довідається, що без операції ке обійтися, то, гадаю, поведеться розумно, — спокійно відповіла Леслі.
Вони ще ждали Керолайн, коли вийшов Хейзен. З його вигляду важко було вгадати, про що з ним розмовляв лікар.
— Доктор Лейярд сказав вам що-небудь, чого не розповів нам? — спитав Стренд.
— Нічого особливого, — відповів Хейзен. — У нього немає часу казати неправду. Ні. Він додав тільки ось що: коли операція неминуча, а дівчина молода, то є нагода, якщо захоче пацієнт, зробити невелике косметичне втручання. Це йому не важко.
— Про що він? — підозріливо запитав Стренд.
— "Зробити ніс естетичнішим і приємнішим для ока" — так висловився лікар. Він робить багато пластичних операцій, і, судячи з того, що я чув, його клієнти задоволені.
— Чого ж він не сказав про це нам? — спитав Стренд.
— За його словами, іноді батьки сердяться, діставши таку пропозицію. Почувають себе ображеними. Він вирішив, що краще нехай ви розсердитесь на мене, а не на нього.
Аллен глянув на Леслі. Леслі на Лінду. Та рішуче кивнула головою.
— Звісно, вам треба спершу дізнатися, що думає про це Керолайн, — мовив Хейзен.
— Я знаю, що думає Керолайн, — сказала Леслі.— Вона буде в захваті.
— Звідки ти знаєш? — вражено запитав Стренд.
— Ми розмовляли з нею ще задовго до нашої поїздки у Францію, — зухвало відповіла Леслі.— Тоді, коли про це згадала Елінор.
— Чому ж ти не сказала ні слова мені? — допитувався Аллен.
— Чекала слушної хвилини,— відповіла Леслі.
— І ти вважаєш, що оце якраз слушна хвилина? — Аллен намагався не підвищувати голосу.
— Подарована самим провидінням! —— спокійно відказала Леслі.—
Може, ми повинні навіть дякувати тому хлопцеві, Джорджеві, за те, як він їздить.
— А я вважаю, що все це дурниці! — не зовсім упевнено відказав Стренд.
— Аллене, прошу тебе, забудь про свої середньовічні погляди! — промовила Леслі.
— Одне мені ясно,— сказав він, хоча й розумів, що зазнав поразки. — Я повинен побалакати з нашою юною дамою сам.
— Ох, Аллене, — роздратовано зітхнула Леслі, — не роби з цього драми. Таких операцій — мільйон на рік.
— Але не в моїй сім'ї! — І Стренд обернувся до дверей кабінету, звідки щойно вийшла Керолайн з асистентом, який опікував її. Ніс і підбите око в неї були майстерно перев'язані наново.
— Як ти себе почуваєш, доню?— запитав Стренд.
— Пускаюся духу!— відповіла Керолайн.
— Не будь така розумна! Ми забираємо тебе додому. Ходімо.
Аллен відчинив двері. Керолайн, узявши матір за руку, а з ними й
Лінда, вийшли. Хейзен трохи затримався, наче роздумуючи, що робити.
— Ви йдете? — спитав його Стренд.
— Так-так, звісно! — Вигляд у Хейзена був стурбований.
— Лікар сказав вам ще щось? — Аллен мав таке відчуття, ніби ного оточують змовники.
— Ні, нічого, — відказав Хейзен. — Розповім іншим разом.
"Ох і день! Ох і клятущий день! — думав Стренд, ідучи з Хейзеном до машини .— У світі мільйони людей умирають голодною смертю і вбивають одне одного, а ми морочимо собі голову тим, чи має бути в дівчини ніс на чверть дюйма коротший!"
Кілька наступних днів у квартирі стояв гармидер. Леслі відразу почала спаковуватися для переїзду до Данберрі, і кімнати були заставлені коробками та кошиками зі стружковою прокладкою — щоб не пошкодити картини й посуд. Між Леслі та Керолайн — дівчина заявила, що не вийде з дому, поки на обличчі в неї буде пов'язка,— точилися нескінченні суперечки про те, що з собою треба брати, а що викинути. Вони прожили в квартирі двадцять п'ять років, і Аллен був приголомшений тим, скільки мотлоху зібралося в них за цей час. Він хотів був допомогти збиратися, проте Леслі прогнала його — вона не хотіла, щоб чоловік перевтомлювався, та й він однаково не зміг би нічого знайти в тому шарварку. В Нью-Йорку стояла страшна спека. Елінор не давала про себе знати, а сподіватися допомоги від Джіммі було марно. З'являвся він вряди-годи, ненадовго й відразу ж сідав до телефону. Часто Джіммі й зовсім не ночував удома, а тільки прибігав уранці, щоб поголитися й перевдягтись на роботу. Аллена дратували ці, як він їх називав, "паскудні звички хлопця", але, пам'ятаючи про лікареву пораду не хвилюватися, він нічого синові не казав. Аллен блукав нью-йорксь-кими вулицями, читав за столиками кафе газети й пив багато кави, почуваючи себе самотнім, розгубленим, непотрібним. Він зателефонував до кабінету доктора Лейярда, щоб довідатися, скільки коштуватиме операція Керолайн. Але з лікарем поговорити не пощастило, трубку взяла секретарка й розмовляла так, ніби її саму щойно відірвали від операції. Вона відповіла, що про гонорар лікареві вже подбали. Тоді Стренд подзвонив у контору Хейзенові з метою заявити протест, але там сказали, що містера Хейзена в місті немає і зв'язатися з ним не можна.
Рятуючись від вуличної спеки в прохолодній темряві кінотеатрів, він переглянув самотою безліч фільмів, але жоден йому не сподобався. Зате прогулянки Нью-Йорком у серпні не минули для Стренда марно: тепер він тільки радів на думку, що скоро вибереться з цього міста. "Якби я був років на двадцять молодший,— сказав собі Аллен,— то вийшов би на околицю, сів у першу-ліпшу машину, яка б мене взяла, і поїхав би світ за очі!"
Якось пополудні Аллен опинився на вулиці, де жила Юдіт Кінлін. Він уже ввійшов до під'їзду й мало не натис кнопку дзвінка її квартири. Кілька з тих фільмів, що їх він подивився, були неабиякі збудливі, і до загального почуття неприкаяності в Аллена додалися й еротичні думки. Та, вже піднісши до кнопки руку, він раптом відсахнувся. Перед очима постав заголовок у газеті: "Шкільного вчителя знайдено мертвим у ліжку коханки!" Ні, не для того він прожив життя, щоб так його закінчити! Рука впала, і Аллен пішов до парку, сів на лаву й задивився на голубів, яким, здавалося, було байдужісінько до спеки.