— Як знаєш,—сказав Аллен.— Надішлеш мені листівку, Я б сам не проти побувати на якомусь грецькому острові. І не тільки три тижні, Може, як вийду на пенсію...
Елінор ступила до нього, обняла і серйозно подивилась йому у вічі. Вона була нижча за сестру, тендітніша й успадкувала від матері гарненький рівний ніс і сині очі.
— Це жахлива несправедливість, правда ж? — мовила вона лагідно.— Я маю змогу поїхати ось так, на три тижні, попрацювавши всього два роки, а ти...
Аллен ніжно поплескав її по спині.
— Ми своїм життям задоволені. Ми обрали сім'ю, А в тебе сім'ї немає... Поки що...
— Амінь!— докинула Елінор.
З кухні, скидаючи з себе фартуха, ввійшла Леслі.
— Вечеря майже готова,— повідомила вона.— Місіс Кертіс усе розставила, можна подавати на стіл.— Місіс Кертіс була дружина Алєк-сандера і тричі на тиждень допомагала Леслі по господарству.— Всі зібралися?
— Немає Керолайн,— сказала Елінор, відступаючи —від батька.
— Дивно,— сказала Леслі.— Уже чверть години як споночіло. На тенісному корті робити їй у темряві нема чого. Та й знає вона, коли ми сідаємо за стіл.
— Може, зайшла випити содової чи ще чого,— мовив Аллен.— Давайте й ми вип'ємо. Вам чого, Леслі, Елінор?
Він підійшов до серванта й відчинив дверцята. Там стояла пляшка віскі й пляшка хересу.
— Дякую, мені не треба нічого,— сказала Елінор.
Аллен ніколи не бачив, щоб дочка пила — хіба зрідка трохи вина,— і йому стало цікаво, чи вона теж така стримана, коли вечеряє з хлопцем, що розповідає їй геть усе, а чи приберігає свою стриманість тільки для батька й матері?
— А мені хересу,— мовила Леслі.
Коли Аллен налив їй хересу і шотландського віскі з содовою для себе, увійшов Джіммі — після душу чистий, свіжий, пропахлий милом.
— Салют, Елінор!—привітався він.— Як справи в окраси нашої сім'ї?
— Працюю не покладаючи рук,— відказала Елінор.— Ба, та ти сьогодні аж блищиш!
— На твою честь!—кинув Джіммі.— Коли ти вшановуєш родину своїм візитом, то мені доводиться принаймі поголитись.
— А знаєш, так тобі навіть до лиця,— сказала Елінор.— Трохи схожий на корсиканського розбійника, що прибрався до меси!
Джіммі вишкірив зуби.
— О, в мене є шанувальниці! Правда, їх небагато.
— Джіммі,—озвався Аллен,— ми з матір'ю хочемо випити. Приєднаєшся?
Джіммі похитав головою.
— Готуюся до Олімпійських ігор.
— Олімпійських ігор?—іронічно перепитала Елінор.— Це ж яких?
— Тисяча дев'ятсот дев'яносто шостого року,— відказав Джіммі, знову ошкірившись.— Сподіваюся взяти золото за швидкісне вдоволення бажань.
— Я поставлю на тебе всі свої гроші, братику!— посміхнулася Елінор.
Вони завжди заводились, і Елінор не приховувала свого невдоволення тим, як Джіммі живе і з ким приятелює. А Джіммі, хоч і був високої думки про сестрині здібності, проте вважав, що Елінор марнує життя, бабраючись, як він казав, у безглуздому, закомп'ютеризованому буржуазному кориті. У рідкісних вибухах Джіммі проявлялося якесь несформоване, позбавлене мети лівацтво, воно турбувало Аллена з його
чіткими, прагматичними поглядами на суспільство, де їм судилось жити, одначе сперечатися з хлопцем він не пробував. "Неминучі муки юності",— думав він, коли Джіммі вибухав. Аллен знав, що Джіммі й Елінор щиро люблять одне одного, проте інколи їхні суперечки доходили до взаємних образ.
Він гучно відкашлявся й підняв склянку.
— За що ми...— Він обернувся до Елінор.— За Грецію!
Леслі здивовано підвела очі.
-— Яку Грецію?
— Мамо, я розповім тобі потім,— сказала Елінор.— Це розмова жіноча.
— Ох, бідолашна куховарка! Усі плітки прогавить, поки порається на кухні!—Леслі зітхнула й надпила херес.— Ну все. Годі. Якщо за п'ять хвилин Керолайн не з'явиться, почнемо вечеряти без неї. Аллене, вона тобі часом не казала, що затримається?
— Ні.— На цьому тижні він пив віскі вперше і тому з насолодою смакував його в роті, не поспішаючи ковтати.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
— Це Керолайн,— сказала Леслі.— Але ж вона має ключа,..
Дзвінок не вгавав.— довгий, гучний, надсадний.
— Святий боже! — захвилювалася Леслі.— Вона ж знає, що ми не глухі.
Джіммі кинув швидкий погляд на батька. Аллен помітив у синових очах тривогу й відчув, як та тривога відбилась і в його душі.
— Я відчиню,— сказав Джіммі, виходячи з їдальні.
Аллен надів окуляри й рушив за ним, удаючи з себе спокійного. Джіммі саме відчиняв двері, коли Аллен вийшов у коридор. Спотикаючись, ледве тримаючись на ногах, Керолайн переступила поріг. Вона підтримувала чоловіка з опущеною головою. Обоє були закривавлені.
Розділ другий
"Чоловік точнісінько твого віку",— почув він чийсь голос чи йому здалося, ніби він почув той голос. Знайомий голос...
Джіммі кинувся за поріг і спробував підхопити обох — сестру й чоловіка, якого вона підтримувала. Аллен побіг допомагати Джіммі. Незнайомець застогнав.
— Зі мною все гаразд,— сказала, важко дихаючи, Керолайн.— Його візьміть. Це його кров, не моя.— У вільній руці вона все ще тримала ракетку. Светр і джинси, які вона надягла поверх тенісної форми, були закривавлені. Дівчина відпустила незнайомця, коли Аллен підхопив його попід руки. Незнайомець був високий і важкий; через його зовсім лису голову, скроню та ліву щоку пролягала глибока рана. Зі шкіряної куртки звисали клапті. Він силкувався підвести голову і стати рівно.
— Зі мною все гаразд,— пробурмотів він.— Прошу вас, сер, не хвилюйтеся. Я ось хвилинку посиджу і... — Він знов упав Стрендові на руки.
— ІЦо тут діється? — почув Аллен позад себе голос дружини.— О господи!
— Нічого страшного, шановна пані,— пробурмотів незнайомець, намагаючись усміхнутися.— Правду кажу.
— Елінор,— звеліла Леслі,— подзвони докторові Прінзу і попроси, хай негайно їде сюди.
— Не треба, правду кажу,— промовив незнайомець. Голос його ставав виразнішим. Зробивши над собою зусилля, він випростався.— Про все подбає мій приватний лікар. Я не хочу завдавати вам клопоту...
— Відведіть його до вітальні,— рішуче наказала Леслі, — покладіть на канапу. Елінор, не стій там. Керолайн, а з тобою як?
— Не турбуйся, мамо, —; відказала Керолайн.— Я тільки вся в кроні, ото й усе. Пусти мене, Джіммі. Не треба мені санітарів-носіїв,—-Голос її лунав твердо й сердито — новий тон, якого досі Аллен у неї не чув.