— Ти добре знаєш, про що,— відповіла Леслі.— Бачила я, яким поглядом ти дивився на декотрих хлопців, що приходили до Елінор, коли в неї почали округлюватися форми. Ти перетворював їх на сталагміти, перше ніж вони встигали привітатися!
— І нехай мені, подякують за це,— сказав Аллен, починаючи втішатися цією жартівливою суперечкою.— Я їх врятував — а то мучилися б усе життя. А памятаєш, яка була атмосфера, у вашому домі, коли я вперше прийшов до тебе?
Леслі пирхнула.
— Як на полюсі!—вигукнула вона.— І найбільше мене вражало в тобі те, що ти цього ніби й не помічав. А ти ж був тоді вже зрілий чоловік!
— То твій батько допоміг мені стати зрілим чоловіком.
— Що ж, він добре постарався!
— Дякую, люба!— жартівливо вклонився Аллен.
— Зрештою, якщо Керолайн хоче пограти з добрим тенісистом, то яке кому діло, що він робить поза кортом? Здається, я того хлопця знаю. Керолайн тебе з ним познайомила?
— Його звати Стіві. А прізвища вона не сказала.
— А, Стіві!.. Він уже був тут кілька разів. Дуже приємний хлопчик.
Стренд зітхнув.
— Якби ти повоювала з цими приємними хлопчиками по п'ять днів на тиждень, як я, то трохи змінила б своє ставлення до них.
— Просися, нехай тебе переведуть до цивілізованішої школи,-— сказала Леслі.— Я тобі вже тисячу разів це повторюю.
— Скажи про це міністерству освіти, — кинув Аллен, беручи ще печива.— А втім, у них немає цивілізованих шкіл. До того ж я люблю долати труднощі. Викладати історію в Сєнт-Полі чи в Екзетері зможе кожний.— Він не був цілком певен, що це так, але слова його прозвучали переконливо.
— Ти всім даєш попихати собою,— дорікнула Леслі, енергійно помішуючи підливу.
Аллен знову зітхнув. Це в них була давня тема.
— Б'юсь об заклад,—мовив він,— дружина герцога Велліигтон-ського теж вважала, що її чоловіком усі попихають!
Леслі засміялася.
— Коли ти починаєш сипати на мене історичними фактами,— сказала вона,—я вже знаю: я програла суперечку. Забирайся-но ти геть з моєї кухні! Я готуватиму вечерю — і мені треба зосередитись.
— Пахне по-райському. Що в нас буде?
— Піца з телятиною. А тепер залиш мене. Мені треба міркувати по-італійському.
Вийшовши за двері, Аллен сказав уже з їдальні:
— Принаймні ми могли б навчити Джіммі, щоб не відчиняв дверей, не постукавши. Особливо у вихідні.
— Він твій син,— відказала Леслі,— от і навчи.— І махнула на нього рукою.
"Що ж,— подумав Аллен, сідаючи за стіл і знов беручи газету,— бодай в одному немає сумніву: ми завжди маємо про що побалакати".
Він ще читав, коли до кімнати мляво увійшов Джіммі — босоніж, у джинсах та футболці. Густі й кучеряві чорні патли — якийсь атавізм у світловолосій сім'ї — спадали на потилицю. Ніс у хлопця, одначе, був, без сумніву, батьків.
— Салют, тат! — привітався Джіммі, падаючи в крісло.-—То як — тебе ще не замучили?
— Та тримаюся поки,— відказав Аллен. З-поміж усіх дітей у сім'ї тільки Джіммі називав його "тат". Вій зиркнув скоса на сина. — А ось про тебе я б цього не сказав. Ти останнім часом дивився на себе в дзеркало?
— Я не спускаюся до таких суєтних турбот, тат, — спокійно відказав Джіммі.
— Ти вже он як скіпка! Люди ще подумають, що ми тебе не годуємо, Ти сьогодні що небудь їв?
— Я лише години дві тому прокинувся. Але вечері віддам належне.
— А о котрій ранку ти прийшов сьогодні додому?
Джіммі стенув плечима.
— Хіба не однаково? О четвертій чи о п'ятій... Кому яке діло?
— Бодай зрідка, Джіммі, — мовив Аллен з ноткою іронії в голосі, — ти повинен казати своїм старим батькам, де ти ходиш і що ти робиш до п'ятої ранку.
— Я шукав нову гармонію, тат, — відповів Джіммі.— Або сам граю, або слухаю, як грають інші.
— Наскільки я знаю, в "Карнегі-холлі" музика кінчається задовго до п'ятої ранку.
Джіммі засміявся, почухався під футболкою.
— Цього року музику крутять не в "Карнегі-холлі". Ти що — не чув?
— У тебе під очима червоні півкола — аж до підборіддя доходять.
— Дівчатам це подобається, — самовдоволено кинув Джіммі.— "Ти схожий на одержимого генія",— сказала мені одна. Хіба ти не хочеш, щоб я був схожий на одержимого генія?
— Не дуже.
Джіммі дістав з кишені джинсів зім'яту пачку сигарет і закурив. Аллен осудливо спостерігав, як син затягується й випускає носом дим. У домі курив тільки він.
— Джіммі,— знов озвався Аллен,— ти коли-небудь читав про те, що вчені вбачають прямий звязок між курінням і раком?
— А ти коли-небудь читав про те, що вчені кажуть про радіоактивне забруднення нашої планети?
Аллен зітхнув — утретє, відколи прийшов сьогодні додому.
— Гаразд, — мовив він покірливо. — Ти вже досить дорослий, щоб вирішувати це самому.
Джіммі мав вісімнадцять років і непогано заробляв на якихось випадкових роботах — про них він ніколи не говорив, але й ніколи не просив у батька грошей. Рік тому хлопець закінчив школу, і з досить пристойними оцінками, та коли Аллен порадив йому вступити до коледжу, він тільки засміявся.
— Скажи, Джіммі, — спитав Аллен, — мені цікаво; що це за нова гармонія, про яку ти весь час торочиш?
— Якби я знав, тат, я б її не шукав, — весело відповів Джіммі.
— А коли знайдеш, скажеш?
— Твій сарказм стає чимдалі гострішим, так? — запитав Джіммі, але досить доброзичливо. — Гаразд, тобі я скажу. Якщо й коли знайду.
Аллен підвівся.
— Я хочу прийняти душ і перевдягтися до вечері, — сказав він.— А ти?
— О, сьогодні ж п'ятниця!—вигукнув Джіммі, встаючи.— Дякую, що нагадав. Не хвилюйся, тат, я собі марафет наведу. — Він ніжно обняв батька за плечі, потім принюхався. — О, в мам, здається, й досі триває італійський період! У такому разі варто залишитись удома і добре поїсти.
— Якщо вже ти залишаєшся, то я порадив би тобі поголитись.
— Беру до уваги! — Джіммі легенько стис батька за плечі.— А знаєш, у мене грандіозна ідеяі Чому б тобі якось не піти зі мною ввечері на танці? Я відрекомендую тебе як одного з новоорлеанських піонерів бугі-вугі. Дівчата попадають до твоїх ніг!
Аллен засміявся, зігрітий синовою рукою на плечі.
— Після цього вони більш не пропустять на танці й тебе!
— А тепер,— серйозно сказав Джіммі,— дозволь поставити тобі одне запитання. Сам ти коли-небудь зазираєш у дзеркало?