Коли вони ждали машину, що мала по них заїхати, Елінор сказала про Хейзена:
— Цей чоловік чогось хоче.
— Чому ти так думаєш? — спитав Аллен.
Такі люди завжди чогось хочуть,— відповіла Елінор, і Аллена прикро вразив її цинізм. Він додержувався правила не приймати щедрості, а надто такої марнотратної, від людей, проти яких мав упередження — нехай і невиразне, як оце в його дочки.
Леслі, яка хотіла підтримати знайомство з чоловіком, чиї рани вона загоювала, дивуючись його стоїчній витримці, різко відрубала старшій дочці — такий тон для неї був цілком несподіваний:
— Якщо ти так думаєш, то чого ж ти не поїхала на вихідні кудись інде?
— О, вибачте! — мовила Елінор.— Я гадала, ми в Америці! Свобода слова, гарантована конституцією, і таке інше...
— Ану помовчте усі! — гримнув Аллен.— Відпочити не дадуть!..-
Джіммі задоволено гмукнув, радий, що хоч раз дісталося Елінор,
а не йому. Керолайн ні на що не звертала уваги; тримаючи на руках, мов немовля, свою нову ракетку в футлярі, вона замислено мугикала собі під ніс.
Милуючись весняним краєвидом, що пролітав за вікном машини, Аллен думав про суперечку дружини з дочкою. Йому стало цікаво, чи в словах Елінор була бодай частка правди. Та зрештою він дійшов висновку, що то — звичайнісінька злість, породжена заздрістю Елінор або її неприязню до котрогось із шефів у. неї на роботі, з яким вона, справедливо чи ні, ототожнювала Хейзена. Щодо себе Аллен вирішив: вважатиму Хейзена таким, яким він мені здається; правда, в його поведінці є щось незбагненне, але це не. підстава для того, щоб запідозрити його в лихих намірах чи бажанні дістати вигоду. Хай там як, а після того, що він довідався про Хейзенового сина, Аллен жалів цього чоловіка і співчував йому. Якщо Хейзен і надумав використати його родину, щоб полегшити собі муки самотності, то це навряд чи можна назвати шахрайством. Аллен згадав про те, як запідозрив, ніби Хейзен плекає нечисті наміри щодо Керолайн, і всміхнувся. Цей чоловік навряд чи запрошував би їх цілим гуртом, якби його розбирала хіть до їхньої сімнадцятирічної дочки.
Велика машина котилася рівно, плавно, Аллена почало заколисувати, і він закуняв. Прокинувся, коли збавили швидкість і звернули на приватну дорогу, що від кам'яних воріт між двома рядами високих дерев вела до моря, шум якого сюди ще не долинав.
Конрой зупинився у вистеленому гравієм внутрішньому дворі й натис на сигнал.
— Приїхали! — сказав він, і всі вийшли з машини.
Величезний, обшальований білий будинок самотньо бовванів на
тлі чистого присмеркового неба.
— Ого! — присвиснув Джіммі,— Оце-то архітектурка!
— Його збудував ще дід містера Хейзена,— пояснив Конрой. — Тоді мислили з розмахом!
"Споконвічний закон Америки — збагачення й розорення за три покоління — до Хейзенів ніяк не застосуєш,— подумав Аллен.— Дід міг би пишатися своїм онуком".
Конрой знов натис на сигнал, і з дому поквапно вийшли чоловік і жїнка.
— Містер і місіс Кетлі,— відрекомендував їх Конрой.— Вони доглядають будинок. Ваші валізи вони віднесуть самі.— Потім назвав Стрендів прислузі.
На чоловікові були чорні штани й добре накрохмалена біла бавовняна куртка. Його дружина була в чорному платті й білому фартусі. Обоє середнього віку, приємні на вигляд, однак такі змучені, наче цілий вік тяжко працювали.
— А тепер я з вами попрощаюся,— сказав Конрой.— Мушу повернутися до міста, щоб забрати з контори містера Хейзена й привезти сюди.
— То ви збираєтеся повторити ту саму поїздку ще раз? — здивувалася Леслі.
— Пусте! — кинув Конрой.— Ми будемо тут близько одинадцятої.
— Якби ми знали, то зачекали б містера Хейзена, поки він звільниться,— сказала Леслі.— Так незручно вийшло.,.
— Містер Хейзен не схотів би про таке й слухати,— відповів Конрой.— Він просив переказати, щоб ви почували себе як дома і за всім, що треба, зверталися до Кетлі. Вечерю вам замовлено.
І Конрой сів у машину — вірний слуга, завжди непомітний, завжди напохваті, велосипедист, лакей у сірій лівреї, власник багатьох дрібних, але корисних талантів. Він запустив двигун, плавно розвернувся у внутрішньому дворі, і задні вогні "мерседеса" зникли між рядами дерев, що вишикувалися обабіч дороги.
— Прошу сюди,— сказав містер Кетлі, ведучи Стрендів до дверей з двома великими знятими з карет ліхтарями обабіч. Коли гості ступили на кам'яні плити перед входом, ліхтарі засвітилися.
Вони ввійшли до передпокою, звідки широкі кручені сходи з поручнями червоного дерева вели на другий поверх. Містер Кетлі запитав, чи вони бажають побачити свої кімнати, чи спершу чогось вип'ють з дороги.
Аллен сказав, що побуде трохи внизу, але пити, подякувавши, відмовився й рушив до вітальні, тоді як решту повели нагору. Вітальня була простора, стіни обшиті дерев'яними панелями, вгорі — полотна Пісарро, Вламінка, Шагала й Дюфі, а також картини абстракціоністів — чиї саме, Аллен не міг упізнати. В кутку стояв накритий чохлом рояль. Повсюди великі вази з квітами, низькі зручні канапи та м'які крісла непевного стилю, що контрастували з дерев'яними кріслами, столиками та письмовим столом у стилі доби американських піонерів. Був тут і великий камін, у ньому лежали дрова, але не горіли. Вікна й двері з одного боку виходили на океан. Хейзен, може, й страждав від того, що в нього забагато вільних спалень, і це впливало на його психічну рівновагу, зате про його бренне тіло тут дбали, звичайно, щедро. Одначе в будинку — чи принаймні тут, у вітальні,— мало що говорило про захоплення чи смаки господаря, окрім хіба рояля й картин. Крізь прочинені двері Аллен зазирнув до невеликої бібліотеки. Книжки він перегляне іншим разом — йому не хотілося, щоб містер чи місіс Кетлі застали його там. Будинок, очевидно, споруджували на межі століть, і на його оздобленні та вмеблюванні явно позначилися різні смаки кількох поколінь.
Він відчинив двері на терасу, і кімнату заповнив шум океану. Аллен переступив поріг і задивився в темний простір Атлантики, над якою спустились вечірні сутінки. Океан був спокійний. Тільки зрідка з далини набігали хвилі й розбивались об берег. За терасою над басейном здіймався легкий туман. У воді відбивались вогні будинку.