— Я підкину цю ідею Ромеро,— недбало мовив Стренд.— Звичайно, пальма першості дістанеться вам.
— Та ні, серйозно,— сказав Хейзен.— Думаю, переглянувши історію Америки під таким кутом, ми відкрили б чимало цікавого. Я, звісно, не фахівець, але мені здається, що Америка — Сполучені Штати — досягла величі випадково, такий її розвиток історично не був зумовлений; І ось тепер ми котимося вниз, занепадаємо разом з Європою: тероризм, суспільний розпад, цинізм у приватному й громадському житті... І я гадаю, це теж нічим не зумовлено.
— Ви песиміст, містере Хейзен, так?
— Мабуть, менше, ніж це здається. Я просто зневірився. Мої сподівання не справдилися. Мої зусилля не дали очікуваного наслідку. Люди, яких я, здавалося мені, любив, виявились не такими, якими б мали бути. Репутації в багатьох підмочені. їхні кар'єри зазнали краху. Але ні, я не такий песиміст, шоб капітулювати. Я вірю у велику силу розуму, в .моральні цінності. Такий вечір, як оце вчора... Раптова поява вашої дочки, що кинулась допомогти в біді незнайомому чоловікові — і це з ризиком для себе!.. Ваша родина без вагань подбала про мене... За вашим столом я відчув глибоку взаємну прихильність, дух невимушеної єдності, відсутність найменших ознак смертельної хвороби — самотності... Я не хочу багато про це розводитись, але такий вечір, як учора, в наш час — це сильні ліки проти песимізму.
— Боюся, ви надали звичайній сімейній вечері надто великого значення, — промовив Стренд, зніяковілий від такої похвали.— 3 вашої ласки я тепер бентежитимуся щоразу, коли підходитиму до дверей своєї квартири й діставатиму ключа.
— Я забагато розмовляю,— сказав Хейзен.— Вада адвоката. Ніколи не замовкне, поки його не зупинять.— Він засміявся.— Квітів і ракетки, мабуть, було досить. Бачу, я поставив вас у скрутне становище. Вибачте. Я не звик до товариства скромних людей. О, мало не забув! — Він сунув руку до внутрішньої кишені піджака й дістав звідти невеличкий конверт. Я маю два квитки на вечір у філармонію. Концертний варіант Берліозового "Прокляття Фауста". Хочете піти з дружиною?
— Ну, це зайве...— запротестував Стренд.
— На вулиці я можу гуляти й такий, який є. Та уявіть собі, скільки переполоху я нароблю у філармонії, коли отак з'явлюся туди. Прошу, візьміть ці квитки і, якщо зможете, скористайтеся ними.— Він простяг конверт Стрендові.— А то пропадуть.
— Але ж ви мали намір піти з кимось...— проказав Стренд.—У вас два квитки.
— У того, з ким я мав іти, змінилися плани,— відповів Хейзен.— Адже ви з дружиною любите філармонію, чи не так?
— Дуже!
— Тоді беріть квитки, чоловіче,— сказав Хейзен рішучим тоном.— Адже ви не з тих, хто не терпить Берліоза, правду кажу?
— Цілковиту правду!
— А колись, коли я матиму пристойніший вигляд, ми підемо до філармонії всі разом.
— Дякую,— мовив Стренд, ховаючи квитки в кишеню.— Леслі дуже зрадіє.
— А.я дістав більш ніж заслужену винагороду,— сказав Хейзен.
Вони зупинилися біля Лінкольн-центру. Хейзен примружився на
споруду.
— Чомусь ми розучилися зводити гармонійні громадські будівлі,— мовив він стомлено. — І все ж тут корисно побувати.— Він глянув на годинник і вигукнув: — О, мені вже пора в контору!
— То ви працюєте і в суботу пополудні?
— Це мій улюблений час для праці. В конторі нікого немає, тихо, телефони мовчать, на столі мене чекає охайний стосик паперів, я купую сандвіч та пляшку пива, скидаю пальто, розстібаю комірець і почуваю себе мов юнак, який готується до іспиту й певен, що складе його. А що робите в суботу пополудні ви?
— Як вам сказати,— почав Стренд.— Навесні, як оце тепер, я віддаюся своїй таємній ваді. Дивлюся в спальні бейсбольні матчі по портативному телевізору, поки Леслі у вітальні дає уроки.— Телевізор той подарувала Алленові Елінор, але він не хотів казати про це Хейзенові.— Я люблю спостерігати гру клубу "Янкі". Замолоду я був нікудишній спортсмен, і коли бачу тепер, як Реггі Джексон рвучко кидається вперед,— увесь сила, порив,— то ніби відчуваю, що це я такий грізний, та~ кий обдарований, що це мною захоплюються мільйони людей, а мільйони мене ненавидять.— Він засміявся й докинув: — Леслі встановила мені норму — дві гри на тиждень!
Стренд помітив, що чоловік, який так любив скніти над стосом юри-дичних паперів у порожній конторі, дивиться на нього зацікавлено, ніби щойно побачив новий, досі невідомий йому різновид живої істоти.
— Ви часто буваете на стадіоні?
— Рідко.
— Я маю постійне запрошення користуватися там ложею власника стадіону. Може, одного чудового суботнього полудня я махну рукою на свою контору, і ми подамося на стадіон? Ви не проти?
— Звичайно, ні.
— Може, коли приїде "Бостон"? Я подивлюся розклад ігор. А взимку?
— Що взимку?
— Я хотів спитати, що ви робите по суботах узимку?
— Ну,— почав Стренд,— коли показують давній фільм, я йду до Музею сучасного мистецтва. Я люблю там бувати.
Хейзен ударив себе кулаком по долоні.
— Так от де я вас бачив! У Музеї сучасного мистецтва! На фільмі з Бестером Кітоном.
— Ви любите Бестера Кітона? — трохи недовірливо запитав Стренд,
— Я вимічаю фільми з його участю в репертуарі, який мені надсилають, і, коли можу, тікаю на них.— Хейзен широко всміхнувся, і різні барви на його побитому обличчі набули інших відтінків.— Кожного, хто не любить Бестера Кітона, — промовив він удавано серйозно,— слід позбавити права голосу! Проте, — додав він,— я намагаюся не пропускати і фільмів за участю Грети Гарбо. Вона нагадує мені про те, який занепад ми переживаємо. Раніше ми мали за свій ідеал богиню. А що тепер? Тепер ми схиляємось перед офіціантками. Згадайте хоч би Доріс Дей.— Він знову подивився на годинник.— Я люблю дотримуватись розпорядку і щосуботи приїжджаю до контори рівно о першій. Якщо я спізнюся бодай на дві хвилини, охоронець, який впускає мене, викличе поліцію... Ми побалакаємо про колишні красоти іншим разом. Сподіваюсь. А якщо ви захочете подивитись на гру "Янкі" на стадіоні, дайте мені знати.
Вони потисли руки.
— Мені дуже сподобалась ця прогулянка, — мовив Хейзен.-—Якщо наступної суботи ми обидва будемо в місті, може, знову прогуляємось уранці?