Стренд помітив, що Роллінз усе частіше висловлюється неграмотно, так ніби від хвилювання стерлась його освіта й відкрився інший, примітивніший, рівень мови.
— Я вже сказав, мені хотілося б допомогти, але...— Стренд знизав плечима.
— Розумію,— швидко мовив Роллінз.— Десять тисяч у вас під ногами не валяються.
Стренд не всміхнувся у відповідь на здогад Роллінза, що всі учителі злидарі.
— Що правда то правда.
— Знаєте, я подумав... Містер Хейзен...— Назвавши це прізвище, Роллінз скоса, ніби приміряючись, глянув на Стренда.— Він чудова людина, наскільки я міг судити з його вигляду і з того, що мені про нього розповідав Ромеро. Такий великий "мерседес", і шофер, і...
— Роллінзе,— урвав хлопця Стренд, подумавши, що сам він сьогодні, незалежно від того, якої він думки про Рассела Хейзена взагалі, навряд чи назвав би його "чудовою людиною".— Якщо Ромеро плекає щодо цього якісь надії, то скажи йому, хай їх забуде.
Роллінз спохмурнів, на лобі в нього зібралися зморшки.
— Ви хочете сказати, що вже балакали з містером Хейзеном і він вам відмовив?
— Можеш сказати й так.
— Що ж, тоді...— Роллінз підвівся,— Тоді нема про що говорити. Доведеться шукати десь-інде.— Він переступив з ноги на ногу, старі мостини під його вагою зарипіли.— Це нічого, якщо завтра я пропущу уроки? У вівторок розклад у мене легкий, і я з усіх предметів устигаю. Якби ще не закінчився футбольний сезон, було б гірше. Тренер не відпустить із тренування, навіть коли б тебе запалення легень і градусів сорок температура. Уроки — це справа інша.—Він усміхнувся й наче років на п'ять помолодшав.—Та й я не з тих, кому конче треба сидіти щодня на уроках, можете мені повірити!
— Дозволь запитати: що ти хочеш устигнути за один день?
Вираз Роллінзового обличчя змінився, став замкнутий.
— Думаю прогулятися до рідного містечка Уотербері й трохи подивитись, що і як. Я знаю там людей, котрі тямлять у такому ділі.
— Я не хочу, щоб ти вскочив у ще більшу халепу,— сказав Стренд.— Ти й так уже вскочив, Стало відомо, що ви грали у своїй кімнаті в азартні ігри,
— Містере Стренд, та на мені й пляминки немає! — відповів Роллінз.— А в азартні ігри в цій школі грали, відколи її засновано. Може, мене пошлють за це на тиждень мити посуд на кухню, а може, й зовсім ніяк не покарають. То я відлучуся на день, гаразд?
•— Я скажу директорові, що дозволив тобі.
Роллінз простяг руку, і Аллен потис її.
— Містере Стренд, от якби сюди більше таких людей, як ви! Оце було б діло! Я не казав такого жодному вчителеві. Але мені подобаються ваші уроки, і я таки навчився на них дечого дуже важливого. Куди важливішого, ніж блокувати нападаючих і перехоплювати м'яча.
— Я розповім про це раді опікунів, коли проситиму підвищення по службі!
— Так їм і скажіть. Мовляв, Роллінз такої думки. А як побачите Ромеро, то перекажіть йому, що в нього є друзі. Ну, мені пора. Бо я й так забрав у вас до біса багато часу. І не турбуйтеся. Поки ви тут, у цьому корпусі азартних ігор не буде.
Стренд провів Роллінза до дверей, збираючись сказати йому на прощання кілька підбадьорливих слів, — нехай знає, що він, Стрейд, захоплюється його щирістю й відданістю.— але потім відчув: це тільки збентежить хлопця. Отож він мовчки причинив за гостем двері.
Наступного ранку Стренд поснідав пізно,— їсти йому приготувала місіс Шіллер, яка була ще смутніша, ніж напередодні,— і почув телефонний дзвінок.
Дзвонив Бебкок.
— Ти ще не читали газету?
— Ні.
— То й не читайте.
— Так кепсько?
— Повідомлення в новинах погане. А редакційна стаття ще гірша. Видавець газети завжди був проти нас,— і Бебкок почав читати в ніс:— "Ледачі нащадки багатіїв, зібрані в анахронічному закладі, що розташувався на цінній землі нашого міста,,. Розбещені низькими податками, вони сіють зло серед добірної когорти зіпсутих хлопців... Не визнають ніяких законів... Ворожі до працьовитих мешканців нашого міста, начиїх плечах лежить тягар оподаткування... Небезпечний приклад для наших школярів..." І так далі й таке інше.— Бебкок знову заговорив: своїм звичайним голосом.— На першій сторінці — фото Ромеро. Поруч із ним адвокат, якому платить школа. Заголовок це особливо підкреслює. Хлопця ведуть до поліційної машини. На знімку Ромеро має такий вигляд, наче він з мафії чи принаймні як їх показують у кіно. На другому знімку ми з вами виходимо із зали суду. Таке враження, ніби ми всміхаємося. —Ви не пригадуєте, ми всміхалися?
— Не пригадую.
— Ви бачили якого-небудь фоторепортера перед будинком суду? — Не бачив.
— Вони, видно, скористалися телеоб'єктивом. Чудо сучасної фотографії! — Бебкок коротко засміявся,— Я подзвонив до газети й сказав ..редакторові, що Ромеро вже виключили зі школи, але ця— звістка подіяла, як, кинута собакам кістка. Стаття обіцяє, що за справу візьмуться грунтовніше. За сніданком кожен учень і кожен учитель мали перед, собою на столі газету. Репортери зібрали про Ромеро всі факти. Взяли інтерв'ю в Хітца і, певна річ, з усіма подробицями,. Зясували, що Ромеро тут був на стипендії, "Зелене світло злочинцям" — так вони назвали статтю. "Облудна сентиментальність нью-йоркських жалісників, що вивозять свої проблеми до невинного містечка". Про Хейзена не згадали, а от ваше прізвище написали правильно. Останнім штрихом до вашої репутації стало зауваження проте, що ви проводите літо в Істхемптоні — "кублі багатства й розпусти". Певно, редактор вивчав журналістику. заочно десь у Голлівуді. Про нашу справу згадували й у ранковій програмі хартфордеького телебачення. Там її подали трохи менш агресивно, та однаково не в тому дусі, щоб батьки сповнилися бажанням посилати своїх хлопців учитися в Данберрі. Сказати щиро, часом мені навіть шкода, що наші засоби інформації досягли такого розвитку.
Стренд уявляв собі, як Бебкок сидить за столом у своєму кабінеті, воює з люлькою, яка давно погасла, скидає і надіває в нестямі окуляри.
До речі, ви розмовляли з Хейзеном?—запитав директор.
— Учора ввечері.
— Що він сказав?
— Щоб Ромеро виплутувався сам.
— Застави не буде?
ґ— Ані цента.
Бебкок зітхнув.
— Бідолашний ошуканий хлопець! І ще одне. До мене на роботу дзвонили фебеерівцї з НьюХейвена, Хочуть поговорити з вами. Це ні