"Отже-м таки не вдержав! Збоявся. Красно ж я стою за громаду. Варт мене другий раз вибирати. Збоявся, що голову розчерепить кольбою!" — роздумував собі Панько та й дивився, як інші виборці заходили по одному до сіней, як секретар відбирав від них картки, а натомість давав другі.
"Там, відай, є п'ятки. За зле платять, а за добре б'ють!" — міркував собі Панько, а сльози так і підходили до очей з жалю і з болю, бо лице вогнем пекло.
Стояв на однім місці покірно, як жебрак перед панською хатою, заглядав досередини, та й усе здавалося
йому, що, може, якось незамітно пропхається через сіни.
Але знов не мав на те великої надії. По тому розгадував собі, що йому в селі сказали б, якби з нічим
вернув.
Але другий жандар, що ходив попід будинком, устиг уже звідатися про Панька й справився прямо на нього.
— Марш! — скричав і цей з такою лютістю на Панька, начеби він і йому велику кривду зробив.— Тут не вольно стояти!
Заляканий Панько подріботав борзенько поміж ярмарочних і мав достоту таке почування, як мала дитина, що її бучком вигнали від вишень із чужого саду.
"Бідна ж моя головонько,— думалось йому,—що мені робити?" Роззирався кругом себе, ніби шукаючи якоїсь людини, аби йому порадила.
Так розглядаючись, назирив із свого села Івана, в великій баранковій кучмі, що стояв похилений на возі та й щось нишпорив коло мішка. Щаслива думка мелькнула Панькові в голові, й він пішов прямо на Йвана.
— Що би я вас просив,— заговорив Панько, хапаючись правою рукою за драбину від воза,— позичте-ко мені шапки!
Іван здивувався:
— А вам же нащо шапки? Панько подумав хвилинку:
— Ви не питайте нащо, але позичте; я вам дам свій капелюх.
Іван з заклопотанням почухався в потилицю та й:
— Вибачайте,— каже,— Паньку, але я не знаю на яке. Ану ж, відтак якась біда...— говорив Іван несміливо, підозріваючи, чи Панько часом не поробив щось тут, у місті, а тепер хоче перебратися, аби його не пізнали.
Панько порозумів, чого Іван боїться.
— Та ви не бійтеся, Йване, нічо. То, адіть, я голосую на посла, а там б'ють.
— Знов б'ють,— перебив Іван,— а казали, що цих виборів не будуть бити.
— Ой не будуть! — відповів Панько.— Мені вже осьде шістдесятий і другий рік минув, а ще мене ніхто так у писок не втяв, як сьогодні якась латка. Бог би його тяжко скарав! Та писок байка, але жандар замахується кольбою до голови. А я старий чоловік: боюся, аби мене не заголомшив до біди. Та позичте мені, Йване, шапки, поставлю в шапку віхоть, та все не так страшно.
Іван зам'явся: ніяково відмовити, але й не хотілося дати.
— Та-бо то, вважаєте, Паньку,— промимрив Іван,— шкода вашої голови, але й шкода моєї шапки: як угатить кольбою по шапці та й розпоре.
— А я вам, бігме, відкуплю. Вже коли-м обібрався грибом, то мушу лізти в борщ. Най уже коштує, а голос треба віддати.
Хоти-не-хоти взяв Іван Паньків капелюх, а Панькові дав свою шапку. Панько витяг із воза добрий жмут соломи, пом'яв, потер на віхоть та й запхав на дно шапки. Так вистелену шапку взяв на голову й натяг аж на вуха.
"Тепер най б'є, гупне, як у подушку. Голос піде, а я собі й байдуже",— так думав Панько, йдучи до повітової ради. Але чим ближче туди доходив, тим ставав несміливіший. Як уже був недалеко дверей, став та й задумався.
"Гей! Таже то кольба як довбня: трісне шапка, ще й голову розколе. А хоть би, прем, і здержала солома, ану ж морсне по чолі!" Ці думки завдали Панькові такого страху, що він не важився заходити до сіней, тільки назирці заглядав туди.
З таким напруженням зазирав до сіней, що видів кожду жовтаву пляму на стіні від облупаного вапна, видів докладно заболочену долівку, від дверей зовсім чорну, а там далі смуги білі попри чорні. Але при тім допевнився, що сіни тягнуться геть далеко і що там ясно, значиться: є другий вихід іззаду.
"Ану ж би туда зайти",— мелькнуло Панькові в голові, й він, не задумуючись, обійшов каменицю, скрутив убік і діправди побачив вузеньку вуличку. Зайшов у ту вуличку й переконався, що ззаду кождої камениці тягнеться ще довге подвір'я і кінчиться високим муром. Проти двох камениць були сильні, великі дубові брами в мурі.
— Е,— сказав до себе Панько,— лиш не знати, котра брама.
Вернувся назад і переконався, що рада повітова в третій з ряду камениці.
"Ану ж до цеї камениці нема брами",— подумав Панько та й став шептати молитву, заходячи назад у ту вузьку вуличку.
Проти будинку ради повітової в високім побіленім мурі стояла замкнена зсередини дубова брама. Заввишки в півтора хлопа.
Панько стояв перед нею, і першим його ділом було оглянутися навкруги, чи нікого нема, бо ану ж ізгулюкають: "Ловіть злодія!" Обіздрівшись усюди, допевнився Панько, що ззаду стояла, військова стайня, обведена також високим білим муром; відти Панько не мав боя. Але з лівого і з правого боку протинали ту вуличку дві дороги. З кождої з тих доріг можна було лиш тоді заглянути Панька, коли навмисне за тим дивився би, бо брама була глибоко в мурі. Великої небездеки не було.
Панько зовсім над тим не призадумувався, з якої речі його б'ють, навпаки: йому це виділося зовсім природним, що латки знущаються над селянином. Він лиш брав голий факт на увагу й роздумував над тим, як би той неоспоримий факт зробити для себе якнайменше шкідливим. Тому про нічого іншого не міркував, як тілько про те, яким способом перелізти на другий бік.
"Треба би підскочити, аби вхопитися за верх,— думав Панько, оглядаючи браму.— Рукою би, може, якось і вловив, але ногами не возьме: нема за що зачепити. Правда, є в брамі кілька цвяхів, але чобіт ізсунеться".
Так роздумавши, вернув Панько назад до Йвана, скинув чоботи, поставив на віз та й попросив Івана, аби взяв чоботи додому. Іван знов здивувався і сказав Панькові, що в таку студінь небезпечно босому ходити.
— Пусте,— відповів Панько,— не замерзну. Як за-шпари зайдуть, вдарю кісткою до кістки, аж вогню викреше. А вже коли-м обібрався грибом, треба лізти в борщ: мушу зайти потихеньку, аби примкнутися.
Пішов назад до брами. Зразу проймала його студінь, особливо на мокрих плитках, від ніг аж під серце, але трохи згодом ноги стерпли.
Коли вчинився під брамою, обіздрівся уважно навкруги, чи хто не виходить, підскочив, ухопився правою рукою за вершок брами по самій середині, а відтак підніс туди й ліву руку. Ногами сував по брамі, шукаючи якогось опору. І найшов: зачепився нігтем великого пальця правої ноги за велику круглу головку цвяха.