— Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, стряхла трохи земля.
—Я, мамо, — каже Чіпка, — піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
— Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов... тільки не в Омельник, а прямісінько до Гудзя на хутір.
Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку, хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
— Хто там? — гукав голос з двору.
— Це я! Одчиніть!
— Хто — я?
— Чи дядько Максим дома?
— Ні, нема.
— А де ж?
— Поїхали в Омельник на ярмарок.
— А тітка Явдоха?
— Та й мати ж з ними.
— То це ти, Галю? — пізнав її Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиняй уже, тоді побачиш!
Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
— Чого це ти прийшов?
— Тебе одвідати... як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...
— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобі лиця не знать... Ти недужа?
— Та йди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерплячкою. —Стану я під двором розмовляти...
Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула, й повела його в свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл столярної роботи; у другому — ліякко, заслане м'яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чіпці здалося, що він у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
— Ні, здорова... Тільки невесело чогось... так щось за серце ссе.
— А я тобі й не дякую за кисет, —мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?
— Який кисет? — питав Гадя, звівши на його свої задумані очі.
— А той, що ти в мій вложила, як забув свого...
— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тоді ж, як мій вертала.
— А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. — веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.
— Галочко! — почав він.
Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.
— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близько коло неї.
— А тобі що за діло?
— Галочко!..
— Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...
— Галочко!..
— Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, —так йому було боляче та трудно...
— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.
— Галочко!.. люба моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
— А я думав... — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
— Чому ж ти батькові та матері не сказав?
— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада — не одрада, зло — не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...
Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть...
Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, —та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..
— Шкода... засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...
Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити...
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: — Коли ж це?.. як?.. за кого?..
— Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...
—Та й що батько? — перервав Чіпка.
— Іди, каже... Не вік дівувати... И мати рають: іди!... Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий...