— Так ви, пані-матко, — обернувся він а словом до Христі, — хочете знати: чим люди винні в моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого... Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали — один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..
Грицько всміхнувся...
— Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє...
— Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? — гарячився Чіпка. — Куди вона забігла?.. га?
— А нема правди, — одказав Грицько, — то живи так, як і всі живуть...
— А як не дають жити? Що тоді?
—— То все мана тільки!
— Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так... важко мені, пече мене таке слово...
— Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися...
— Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
— Знав...
— Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам... от і рішенець: не твоя земля. Чіпкої То була твоя, а тепер — не твоя!..
— Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? — пита Грицько. — Він, кажуть, іноді помага.
— Ходив. Поміг... Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
— Що ж ти?
— Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав — і одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованців — тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака... А я — може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Грицько аг Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко...
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
— Знаєш що, Грицьку?
— А що?
— Чого це я до тебе прийшов?
— Скажи.
— Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи ти, брате!
— Навіщо він мені здався. Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу — буде з мене...
— А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, — якось любенько примовилась Христя.
— Та й грошей у мене тепер катма, — бідкається Грицько.
— То віддаси, коли будуть, — на те йому Чіпка. — Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
— Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені! Чіпка задумався; • очі потускніли;, він потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили — і він, наче зрадівши, твердо промовив :
— Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
— Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
— То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...
— Про мене... — одказав, мов нехотя, Грицько. — Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...
— Мати... мати,.. — забубонів Чіпка й насупив брови. — За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...
Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
— Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? — спитав уже з-за дверей.
— Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, — коли справа справна-Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки —чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка — не такий... Не гультіпака — лихий чоловік; гультіпака — зло людське, неправда людська! — казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри — перші вороги між собою...
— А правду казав Чіпка, — промовила вона вго-— аж Грицько від дрімоти прокинувся.
— Яку правду? — позіхнувши, питає він. Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!