— Таки так, шо не буде! — загув гурт. — Ходім засипмо, та й уже. Най п'є кров із-за нігтів. Ато, бадю, навіть воду нам украли, мой брє, воду нам украли!...
Насамперед вихопився з гурту один бадіка. Підійшов люто пару ступнів, пристанув. оглянувся, чи не йдуть за ним інші, і, гейби на зазив, викликував голосно: "Мой брє, воду нам украли!" За ним намірився другий, третій, четвертий і повторяли теж саме, оглядаючися на інших. Нарешті рушили всі із толоки і попрямували до школи.
Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилю, так як зупиняється на порозі мати, коли при відході в далеку сторону прощається із своїми діточками. Його золоте проміння — то світляні ниточки, що придаються на низанки для рій палкої надії. На них нанизують свої мрії старі й молоді, багаті й убогі, пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові. І сонячне проміння грає усякими красками, що незамітно зливаються в одне чудове сяєво. А мужикові мрії чорні; що ж, йому всюди діється кривда, тому й не видко їх між іншими. Багацькі та панські закривають їх собою. Люди ж знають, звичайно, тільки ясні, золоті мрії. Золотими красками надії любувалася молода вчителька, що віднедавна спровадилася до сего села, в котрому "шкільна керниця закрила людям воду". Вона з повним ентузіазмом почувала гірку долю народу. Працювати, невгавно працювати для його добра і вчинити його щасливішим — то була її мета, її ідея. А мрії!!! Мрії стелилися золотим промінням над тим самим рідним народом, але народом, що двигнувся завдяки її праці із тьми-тьменної. Вони так і сяють перед нею і ще дужче загрівають своїм теплом її ідею. І не притахають вони, а могли притахнути. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій народ і не попадала в розпуку, коли зустрінулася з його темнотою. Її вважають люди на селі своїм ворогом, але то промине. "Все те із-за незрячости" — думала собі. Не раз доводилося їй відчути наслідки тої незрячості: от недавно приносив Штефан відтятий палець свого сина, як документ на увільнення від школи, — і вона зомліла була тоді. А Семен Дранчук жадав від неї волосся із голови на підкурення сина, що мовбито перелякався її в школі, — але то марниця. Щезне темнота, а тоді опиниться вона в ясній країні радощів. Тільки праці, праці!
І вона працювала...
Сьогодня вона веселіша, ніж звичайно. Діти щебечуть на її питання, як молоденькі пташенята в лузі. Радіють діти, і вона собі радіє. А сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться, бо так мусить.
Наука скінчилася, діти помолилися, але не квапляться домів, як кожного дня. Ніби шапок шукають, ніби пані учительці ще щось сказати хотять на відхіднім.
— Прошу пані, — промовив несміливо Філипко Бокатій, — нам тут так добре, що і йти не хочеться!
— Дуже красненько, дорогі діточки!
— Пані дуже добрі, — проговорили всі разом.
— Прошу пані, — говорив дальше несміливим голосом Філипко, — прошу пані. чи я буду попом?
— Будеш, синку, лише слухай мене так дальше, — відповіла з усміхом учителька.
Філипко почервонів, кинувся цілувати руки учительки і вийшов, а за ним те ж саме робили і його товариші.
Учителька станула при вікні і споглядала радісно за дітьми. Перед нею виступили її мрії, що стелилися на сонячнім промінню, але їх перервали на хвилину не виразні, хоть голосні крики надходячої громади.
— Засипмо, таки засипмо, права не буде, наш найєснійший тато... — кричали бадіки один навперед одного.
Учителька не чула слів, чула тільки голоси; їй здалося, що се батьки ідуть ідуть звідкись-то підохочені. Так не раз бувало.
Дітвора побігла назустріч крикливим бадікам. Звісно, діти цікаві. Але крики притихли, бадіки звільнили хід.
— Дєдику, — лебедів Філипко, пригортаючися до Ілаша Бокатія, — мені казала пані, що я буду попом!
— Дєду, дєдику, нам прийшов фірлідунок, стоїт так, шо Штефан Приськів має термін на п'єтницу, від завтра за дві неділі, — розповідав безпалий Андрійко.
— Дє', дєдю, завтра прийдут до нас пані, казали, шо принесут ліки нашій Настуньці, — щебетав маленький Петрик Бросюків.
— Дє', дє', дє', дє'... — загомоніли діти, що урадувалися зустрічі своїх батьків і ділилися з ними своїми радощами. — Наша пані така добра!...
А батьки? Вони стали як не ті. Позирали то на дітей, то на себе, то спльовували, то чіхалися поза вухами. Самі не знали, що робити; вони засоромилися.
Учителька, побачивши їх так супокійними, жалувала, що перед хвилиною в думці посуджувала їх, буцімто вони підохочені. Жалувала і веселішала.
— Це, куме Штефа', то... то... хіба... даруймо, — відізвавсь, по хвилі, замаруджений Ілаш.
— Та я также так міркую, куме Іла'.
— Аєкже, аєк, бігме, даруймо! — говорив Орко Бросюк.
— Таки так, що хіба даруймо воду! — озвалися прочі.
І без прощання з собою стали скоріше розходитися з дітьми, кожен у свій бік, та й кланялися низенько вчительці, що стояла при вікні і дальше снувала свої мрії.