Тижнів за два після того, як господар забрав Джорджа, вірний своєму слову власник фабрики, сподіваючись, що за цей час гнів містера Гарріса минувся, поїхав до нього і як тільки міг почав умовляти, щоб той дозволив Джорджеві повернутися до колишньої роботи.
– Не завдавайте собі марного клопоту, чоловіче,– вперто відказав господар.– Я сам собі голова.
Я не мав наміру втручатись у ваші справи, шановний пане. Просто подумав, може, ви добачите тут свою вигоду й віддасте його нам на тих умовах, що я пропоную.
– О, я добре розумію, до чого йдеться. Бачив, як ви переморгувались і шепотілися, коли я забирав його з фабрики. Та мене в дурні не пошиєте. В нас вільна країна, сері Цей молодик – моя власність, і я робитиму з ним усе, що захочу, і край!
Отак загинула остання Джорджева надія, і тепер він не май попереду нічого, крім життя, сповненого осоружної тяжкої праці, що його ще дужче потьмарять усі ті загострені підступи та образи, на які здатен вигадливий розум деспота.
Один дуже людяний юрист сказав колись: "Найгірше, що можна заподіяти людині,– це повісити її". Ні! З людиною можна повестися ще й гірше!
Розділ III
БАТЬКО І ЧОЛОВІК
Місіс Шелбі поїхала в гості, а Еліза стояла на веранді й невесело дивилась, як віддаляється коляска, коли раптом хтось поклав руку їй на плече. Вона обернулась, і в її гарних очах засвітилася радісна усмішка.
– Це ти, Джордже? Як ти мене злякав! Ой, я така рада, що ти прийшов! Ходім до мене – пані поїхала на цілий вечір, і нас ніхто не потурбує!
З цими словами Еліза повела його до невеликої чепурної кімнатки, що виходила на веранду,– там вона звичайно сиділа над шитвом, готова схопитися на перший поклик своєї господині,
– Яка ж я рада!.. Чом ти не усміхнешся?.. А поглянь но на Гаррі – він так швидко росте!..
Хлопчик стояв, учепившись за материну спідницю, і боязко позирав на батька з під навислих на чоло кучерів.
– Гарненький, правда? – спитала Еліза, поправляючи хлопчикові довгі кучері й цілуючи його.
– Краще б не бачити йому цього світу! – гірко відказав Джордж.– Нехай би я й сам ніколи його не бачив!
Здивована й перелякана, Еліза сіла ш стілець і, прихиливши голову д чоловікового плеча, зайшлася слізьми.
– Елізо, серденько моє, я не хотів тебе смутити,– лагідно мовив він,– слово честі, не хотів. О, навіщо звела нас лиха доля! Може, ти знайшла б своє щастя з кимось іншим!..
– Джордже! Схаменися, Джордже! Що ти кажеш? Яке страхіття тебе спіткало... чи має спіткати? Ми ж були такі щасливі...
– Атож, були, люба,– мовив Джордж. Тоді посадовив хлопчика собі на коліна і, ворушачи рукою його довгі кучері, пильно задивився в чарівні темні оченята.– Він такий схожий на тебе, Елізо, мов викапаний, а вродливішої за тебе жінки я зроду не бачив, та й не треба мені кращої. І все ж було б нам з тобою ніколи не знатися!
– О Джордже, як ти можеш?..
– Так, так, Елізо, скрізь тільки лихо, лихо й лихо. Все життя моє гірке, мов полин, таке гірке, що й жити далі неохота. Я нещасна, злиденна, безпорадна худобина, я можу лиш занапастити тебе разом із собою, ото й тільки. Чи варто намагатися щось робити, чогось навчатися, щось осягти? Чи варто жити? Ні, краще вже померти!
– Ну ж бо, Джордже, любий, гріх таке казати! Я знаю, як тобі тяжко, що тебе забрали з фабрики, що твій хазяїн такий лихий, але благаю тебе – утерпи, і, може, щось...
– Потерпи! – перебив він.– Чи ж не доволі я терпів? Чи сказав хоч слово, коли він приїхав і отак раптом забрав мене звідти, де всі так добре до мене ставилися? Я віддавав йому весь свій заробіток, а працював же непогано, хто хочеш тобі скаже.
– Авжеж, то таки страшне лихо,– мовила Еліза,– Та, зрештою, він твій пан, ти ж сам знаєш.
– Мій пан! А хто Дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж така сама людина, як і він, я навіть здібніший за нього: тямовитіший у ділі, краще вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу,– і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а навпаки – всупереч його волі. Тож за яким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, яку я вмію робити краще, ніж він, і загадує робити те, з чим може впоратись перша ліпша коняка? А він же таке чинить, він нахваляється знівечити мене, затоптати в багно, він зумисне ставить мене до найтяжчої, найбруднішої, найганебнішої роботи!
– Ой Джордже... Джордже, як ти настрахав мене! Це ж я вперше чую від тебе такі слова. Я боюся, щоб ти не накоїв чогось жахливого. Мене анітрохи не дивує твоя гіркота, але будь обачний, благаю тебе, будь обачний – задля мене... задля Гаррі!..
– Я був обачний, я терпів, скільки міг, та ця мука стає щодень тяжча, і далі, зносити її вже несила. Він не проминає жодної нагоди допекти мені чим тільки можна. Я думав, що коли добре робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, щоб читати книжки та вчитися. Та чим більше я роблю, тим більшу роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, скоро вже цей диявол сам вирветься на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє,
– Любий мій, то що ж нам робити? – скрушно запитала Еліза.
– А оце вчора,– провадив далі Джордж,– я накладав на віз каміння, а малий панич Том стояв поруч і цвьохкав своїм батіжком перед самісіньким носом коняки, так що вона сіпалася з ляку, Я попрохав його не цвьохкати – так лагідно, як тільки міг,– та він наче й не чув. Я сказав ще раз, аж раптом він обертається – і на мене з тим батіжком. Тоді я схопив його за руку, а він як заверещить, як захвицяє ногами – і бігом до свого таточка жалітися, що я його побив. Той вискочив, мов скажений, і кричить: "Ось я тобі зараз покажу, хто твій пан!" А потім прив'язав мене до дерева, наготував різки і дав їх паничеві: мовляв, нехай шмагає мене, доки сили стане. І той шмагав. Та дарма, колись я йому це пригадаю!
Джордж спохмурнів, і очі його так зблиснули, що Еліза аж затремтіла.
– Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? – невгавав він.
– Та що там,– сумно мовила Еліза.– Я от завжди вважала, що мушу одуматись своїх пана й пані, бо так мені випало від бога.