– А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? – сухо запитала міс Офелія.
– Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони – нижча раса.
– То що ж, по вашому, вони й душі не мають? – вже з обуренням спитала міс Офелія.
– Ні, чому ж,– позіхнувши, мовила Марі,– цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком – це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй право. І все ж Сен Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це – з моїм нездоров'ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки – така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!
З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.
– Отже, тепер ви бачите,– провадила далі Марі,–що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен Клер чинив так, як усі люди!..
– А як чинять усі?
– Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров'я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен Клера.
– А як же він порядкує? – спитала міс Офелія.– Ви кажете, він ніколи не б'є прислугу.
– Та знаєте, чоловікам легше – їх якось краще слухаються. До того ж у Сен Клера такі очі... от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася – все дарма, а Сен Клер лиш бровою поведе – і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..
– Знов та сама пісня! – мовив Сен Клер, заходячи до кімнати.– Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, особливо за лінощі! Бачите, сестрице,– додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини,– їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.
– Годі, Сен Клер, це ж просто гидко! – озвалася Марі.
– Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж, як завжди, підтримую тебе.
– Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те,– відказала Марі.
– Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.
– Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити,– мовила Марі.
– Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я щойно мав довгу суперечку з Дольфом і страшенно стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.
– А що там таке з Дольфом? – запитала Марі.– Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.
– Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні,– сказав Сен Клер.– А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.
– Яким чином? – спитала Марі.
– По перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.
– О Сен Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! – мовила Марі.
– А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.
– А чому ви не виховали його краще? – різко й вимогливо запитала міс Офелія.
– Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі – ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.
І, сівши за піаніно, Сен Клер заграв якусь веселеньку мелодію.
Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею – тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури,– попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.