– Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.
Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з'явився Сен Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:
– Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?
– Я вже з годину як готова і чекаю,– відказала міс Офелія.– Навіть почала була тривожитись за вас.
– Оцей молодець нас повезе,– мовив Сен Клер – Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі,– обернувся він до візника, що стояв позад нього
– Я піду подивлюся, як він їх складатиме,– мовила міс Офелія.
– Пхе, сестрице! – Навіщо це потрібно? – відказав Сен Клер.
– Ну все одно, я сама понесу оце, оце і це,–сказала вона, відсуваючи набік коробки та саквояж.
– Люба моя пані, не забувайте, що тут вам не Вермонт.– Доведеться вам засвоїти деякі південні звичаї і не тягати на собі своє добро, бо люди подумають, що ви служниця. Віддайте все цьому чоловікові. Він однесе й поскладає ваші речі так, наче то яєчка.
Міс Офелія скрушно дивилась, як забирають її багатство, і заспокоїлася лише в колясці, пересвідчившись, що все воно ціле.
– А де Том? – спитала Єва.
– Він поїде на передку, ясочко. Я думаю піднести його мамі як покутний дарунок, замість отого п'яниці, що перекинув нашу коляску.
– О, з Тома буде чудовий кучер, я певна,– сказала Єва.– Він ніколи не питиме.
Коляска зупинилася перед старовинним будинком, спорудженим у тому химерному іспансько французькому стилі, зразки якого трапляються подекуди в Новому Орлеані. Все там було оздоблене на мавританський лад, з вигадливою і мальовничою пишнотою. Поминувши склеписту браму, коляска заїхала у внутрішній двір, з усіх боків обведений широкими галереями, що їх мавританські арки, стрункі підпори та візерунчасті орнаменти навіювали невиразні, мов сон, спомини про романтичну розкіш часів арабського панування в Іспанії.
Посеред двору буя фонтан; його сріблястий струмінь шугав високо вгору й спадав у мармуровий басейн, обсаджений запашними фіалками. Прозора, як кришталь, вода в басейні аж кишіла міріадами золотих і срібних рибок, що зблискували й мінилися, мов живі діаманти. Круг басейну йшла доріжка, викладена мозаїкою з різноколірних камінців; навколо неї стелився гладенький, наче оксамит, зелений моріжок, а за ним була широка під'їзна алея. Два великих апельсинових дерева, всипаних рясним цвітом, давали приємний затінок, а в різьблених мармурових вазах, що широким колом стояли на моріжку, було повно всіляких рідкісних тропічних рослин. Величезні гранатові дерева з глянсуватим листям і вогненно червоним цвітом, темнолистий арабський жасмин з квітками, наче сріблясті зорі, пишні геранії, трояндові кущі, аж похилені під вагою розкішного цвіту, жовтий жасмин ї запашна вербена – все буяло бар
вами й дихало ароматом. А серед тієї нетривкої краси й пишноти то тут, то там позасідали таємничі старі агави із своїм чудернацьким м'ясистим листям, схожі на сивобородих древніх чародіїв.
З під даху галерей, що оточували двір, звисали зібрані у фестони завіси з яскравої східної тканини – на бажання їх можна було спускати донизу, щоб урятуватися від сліпучого, сонця. Одне слово, все кругом мало пишний та романтичний вигляд.
Тільки но коляска в'їхала у двір, як Єва в захваті стрепенулася, наче пташка, цю ж мить ладна випурхнути з клітки.
– Правда ж, він прекрасний, мій любий, милий, рідний дім? –мовила вона до міс Офелії.–Хіба не так?
– Гарно тут,– відказала міс
Офелія, сходячи з коляски.– Тільки якесь воно все наче старомодне.
Том і собі спустився з передка й розглядався довкола з тихим, спокійним захопленням.
Сен Клер, що мав десь у душі поетичну струнку, мовчки посміхнувся на зауваження Офелії і, обернувшись до Тома, чорне обличчя якого аж сяяло з утіхи, спитав:
– Ну, а тобі, мій друже Томе, все воно начебто до душі?
– Так, пане, все тут гаразд,– відказав Том.
Тим часом візник хутко позносив речі й підійшов по плату, а з усіх галерей уже збігалася челядь – чоловіки, жінки, діти, від малого до старого, з'юрмились у дворі привітати господаря. Попереду всіх був ошатний молодий мулат, з вигляду – неабияка персона. Вичепурений за останньою модою, він граціозно вимахував напахченою батистовою хусточкою і ревно умовляв юрбу розступитися.
– Ану геть! Усі гетьте! Мені соромно за вас! – промовляв він владним тоном.– Чи гоже надокучати хазяїнові о першій же годині його повернення в рідний дім?
Видимо збентежені його вишуканою мовою та значливим виразом, усі позадкували і, збившись докупи, сумирно стали оддалік. Тільки двоє кремезних негрів виступили наперед і взялися переносити речі в дім"
Молодий мулат таки домігся свого, і, коли Сен Клер, заплативши візникові, обернувся, перед ним не було нікого, крім самого цього джентльмени,– виряджений в атласну жилетку з золотим ланцюжком на грудях та білі штани, він навдивовижу граціозно й шанобливо . вклонявся йому.
– А, це ти, Адольфе? – мовив господар і подав йому руку.– Як живеш, друже?
Містер Адольф зайшовся нескінченною імпровізованою промовою, до якої старанно готувався протягом двох останніх тижнів.
– Добре, добре,– сказав Сен Клер, обминаючи його із своїм звичайним насмішкуватим, недбалим виглядом.– Промовець із тебе знаменитий, Адольфе. Доглянь, щоб як слід поскладали речі, і скажи людям, що я за хвилину до них вийду.
З цими словами він повів міс Офелію до великої вітальні, що виходила на веранду.
Тим часом Єва легко, мов пташка, злетіла на ганок і вбігла до невеликої кімнати, що так само мала двері на веранду.
Ставна темноока жінка з нездоровим, жовтуватим обличчям, що спочивала на канапі, трохи підвелась їй назустріч.
– Мамо! – вигукнула Єва і, радісно кинувшись жінці на шию, почала палко її обнімати.
– Ну, годі, годі... Обережно, доню, а то в мене голова заболить,– мовила мати, мляво поцілувавши її.
До кімнати зайшов Сен Клер. Він стримано обняв дружину, а тоді відрекомендував їй свою двоюрідну сестру. Марі з ледь помітною цікавістю звела очі й млосно привіталася до неї. Тим часом біля дверей уже юрмилася челядь. Попереду, нетерпеливлячись у радісному чеканні, стояла дуже поважна з вигляду літня мулатка.