З хвилину обидва мовчали.
– Ну от, мій добрий заступнику,– знову обізвався Джордж.– Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, щоб ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму вдень, спинятимусь у найкращих готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, сері Як почуєте, що мене спіймали, то знайте – я вже мертвий!
Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряк щиро потиснув її, узяв свою парасольку і, докинувши на прощання ще кілька застережень, поплентався з кімнати.
Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом у нього сяйнула ще якась думка. Він квапливо ступив до дверей, розчинив їх і гукнув:
– Містере Вілсон, ще одне слово.
Старий повернувся до кімнати. Джордж, як і раніш, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав:
– Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по людяному... То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.
– Я слухаю, Джордже.
– Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна
жива душа за мною не пожаліє,– сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова.– Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам'ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? – схвильовано запитував він.
– Ну звісно, мій друже! – відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.
– І скажіть їй ще одне,– додав Джордж,– це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади – нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку – однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика
вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?
– Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди...Атож, саме так!
Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:
– Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.
РозділХІІ
ТИПОВА КАРТИНА ЗАКОННОЇ ТОРГІВЛІ
Містер Гейлі і Том помалу їхали собі далі труською дорогою, занурені кожен у свої думи. Та дивовижна річ: ці двоє сиділи поряд в одному візку, мали однакову людську подобу, перед очима їх проходили самі краєвиди – але як різнились їхні думки!
Містер Гейлі, приміром, спочатку міркував про Тома – про його зріст, міць і статуру,– прикидаючи в думці, скільки можна буде за нього вторгувати, якщо зберегти його до продажу при тілі та в доброму здоров'ї. Міркував він і про те, як збиратиме свій новий гурт негрів, про різницю в цінах на чоловіків, жінок і дітей та про всілякі інші речі, пов'язані з його комерцією. Потім став думати про себе, про те, який він добрий і людяний. Ще б пак, онде інші торговці сковують своїм неграм руки й ноги, а він надів на Тома лиш ножні кайдани, а руки залишив вільні – доти, доки той пристойно поводитиметься. Містер Гейлі аж зітхнув на думку про людську невдячність: певне ж, Том не цінує його ласки, так само як не цінували її інші негри, до яких він виявляв прихильність. Скільки вже разів він на них помилявся! Аж дивно, що й досі лишився такий добросердий!..
Діставши з кишені кілька газет, містер Гейлі почав пильно переглядати об'яви. Але читати він був не великий мастак, ото читаючи, півголосом проказував слова, немовби хотів вивірити на вухо те, що бачили очі.
В цей от спосіб він і прочитав помалу таку об'явку:
ТОРГИ НА НЕГРІВ!
Згідно з судовою постановою, у вівторок, лютого, у місті Вашингтоні, штат Кентуккі, перед будинком суду продаватимуться з торгів такі негри: Ейджер – років, Джон –ЗО років, Бен – рік, Сол – років, Олберт – років. Торги призначено на користь кредиторів і спадкоємців м ра Джесса Блачфорда
Семюел Морріс,
Томас Флінт,
заповітні виконавці.
– Треба буде глянути,– сказав Гейлі до Тома, не маючи іншого співрозмовника.– Щоб ти знав, Томе, я хочу збити першокласний .гурт і відвезти з тобою на пониззя. У доброму товаристві й тобі веселіше буде. Отож ми найперше подамося до Вашінгтона. Там я приміщу тебе у в'язниці, а сам тим часом візьмуся до справ.
Том вислухав ту "приємну" звістку цілком покірливо, тільки подумав собі, чи мають ті приречені жінок та дітей і чи так само тяжко переживають розлуку з ними, як і він. Треба сказати, що простодушна обіцянка торговця замкнути його у в'язниці аж ніяк не могла потішити людину, котра завжди пишалася своєю порядністю та доброчесністю. А наш Том, як по правді признатись, таки доволі пишався тими своїми чеснотами, бо більше й не мав чим, бідолаха, пишатися. От коли б він належав до вищих верств суспільства, то, певно, ніколи не знав би такої скрути. Так чи інакше, а день минув, і на вечір Гейлі з Томом зручно влаштувалися в місті Вашингтоні: один у заїзді, другий у в'язниці.
Десь на одинадцяту годину наступного дня перед будинком суду зібралася чимала різнобарвна юрба. Дожидаючи початку торгів, люди курили, жували тютюн, чвиркали слиною, лаялись, балакали кому що до вподоби. Чоловіки та жінки, призначені на продаж, купкою сиділи осторонь, тихо перемовлялись між собою. Жінка, що значилась в об'яві під ім'ям Ейджер, і лицем, і будовою виглядала на чисту африканку. Можливо, їй справді було шістдесят літ, одначе виснажена тяжкою працею та недугами, наполовину сліпа й скручена ревматизмом
1 У США, крім столиці, міста Вашінгтона, в кількох штатах є міста з такою самою назвою.
вона видавалась набагато старішою. Біля неї стояв її син Олберт, жвавий чотирнадцятирічний хлопчина. Він єдиний лишився у неї від великої колись родини, яку поступово спродували на Південь. Мати вчепилася за нього тремтячими руками й полохливо дивилась на кожного, хто підходив його оглянути.