Хатина дядька Тома

Страница 30 из 120

Гарриет Элизабет Бичер-Стоу

–,Ой леле!..Оце то так!..– жалісливо приказував той добрий чоловік.– Бідолашна! Вони женуться за нею, мов за оленицею, і все лиш за те, що вона любить свою дитину і вчинила так, як вчинила б кожна мати. Ні, скажу я вам, коли я чую про таке, мені хочеться проклинати все на світі,– мовив він, витираючи очі своєю величезною, вкритою ластовинням рукою.

За мить Джон відкоркував пляшку пінистого сидру і почастував сенатора.

– Вам би теж краще лишитися тут, доки розвидніє,– щиро сказав він.– Ось я зараз гукну свою стару, вона миттю влаштує вам постіль.

– Ні, дякую, мій добрий друже,– відказав сенатор.– Мені треба їхати, щоб встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.

– Ну що ж, як треба – то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тієї, якою ви приїхали. Та дорога надто погана.

Джон одягся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.

– Це для неї,– коротко мовив він.

– Еге ж,– так само коротко озвався Джон, Вони потиснули один одному руки.

Розділ X

ЖИВУ ВЛАСНІСТЬ ЗАБРАНО З ДОМУ

Сірий і дощуватий лютневий ранок зазирнув у вікно хатини дядька Тома. Він освітив засмучені обличчя – живі образи сердечної туги. Перед грубкою стояв невеликий стіл, вкритий прасувальною сукниною, на стільці поруч нього висіло кілька щойно випрасуваних грубих, але чистеньких сорочок, а ще одна така сама сорочка була розстелена на столі перед тітонькою Хлоєю, і вона дбайливо та ретельно відпрасовувала кожний рубчик і кожну складнику, раз у раз підносячи руку до обличчя втерти сльози, що збігали в неї по щоках.

Том сидів поряд, підперши голову рукою. Обоє мовчали. Година була рання, і малеча ще спала покотом на своєму грубо збитому ліжку.

Собі на біду, Том, як і більшість людей його стражденної раси, був ніжний батько, безмежно відданий сім'ї. Він підвівся і тихенько підійшов поглянути на дітей.

– Останній раз...– мовив він.

Тітонька Хлоя не озвалась ані словом, тільки водила й водила праскою по сорочці, що й так уже була гладенька аж далі нікуди. Та раптом "вона рвучко поставила праску, сіла біля столу й гірко заплакала.

– Кажуть, ми повинні коритися. Та як же я можу коритися!.. Коли б я хоч знала, куди тебе повезуть і як тобі там буде! Пані обіцяє, що десь через рік чи два викупить тебе. Але ж ніхто ще не вертався живий з того клятого пониззя. Негрів там мордують до смерті! Я сама чула, що вони конають від тяжкої праці на тих плантаціях.

– Дякуймо богові хоча б за те, що продали мене, а не тебе чи дітей,– сказав Том.– Тут вам жити безпечно, і коли вже й скоїться щось лихе, то тільки зі мною...

О мужнє, хоробре серце! Тамуючи власний біль, Том намагався хоч якось розрадити дружину Він аж охрипнув, у горлі йому стискалось, але голос його звучав твердо й безбоязно.

– Це бездушно, несправедливо! – обізвалася тітонька Хлоя.– Хазяїн не мав права віддавати тебе за борги. Своєю працею ти заробив йому куди більше грошей, ніж він оце тепер за тебе взяв, удвічі більше! Йому б давно вже слід дати тобі волю, ти її заслужив. Може, тепер йому справді прикрутило, та все одно це несправедливо. І нехай мене хоч б'ють, хоч ріжуть, я однаково це казала й казатиму! Продати такого вірного слугу, що дбав про його добробут більше, ніж "про свій власний, і цінував його більше, ніж дружину та рідних дітей! Продати таке щире, віддане серце, аби лиш самому виплутатись із халепи – хіба ж це не тяжкий гріх?!

– Годі, Хлоє! Якщо ти любиш мене, не кажи такого. Хтозна, може, ми ніколи більше й не побачимось! Але знай, Хлоє, кожне твоє слово проти хазяїна ранить моє серце. Чи не поклали мені його на руки ще немовлям? Отож і не дивно, що я так дбав про нього. Та що йому! Хіба він буде думати про бідолаху Тома! Пани звикли, щоб усе для них робилось, на те вони й пани. Одначе наш хазяїн куди кращий за інших. Де ти ще бачила, щоб слуги жили так, як ми? Та він і не

допустив би, щоб мене спіткало таке лихо, коли б знав про все наперед. Я певен, не допустив би.

– Нехай там хоч як, а щось він зробив недобре,– сказала тітонька Хлоя, для якої справедливість була над усе.– От не знаю я, що саме, але щось воно не. гаразд, це н а п є в н є.

– Покладімось на ласку божу! Як судилося, так усе й буде.

– Як на мене, це мала розрада,– відказала тітонька Хлоя.– Ет, та що там про це балакати! Ось я краще спечу коржа та зготую тобі добрий сніданок, бо хтозна, коли ти тепер такого скуштуєш...

Незабаром сніданок уже парував на столі. Того ранку місіс Шелбі увільнила тітоньку Хлою від роботи у "великому домі", і бідолашна жінка доклала всю свою снагу до тієї прощальної трапези. Вона зарізала й попатрала найдобірніше курча, спекла коржа – саме такого, який смакував чоловікові,– і виставила кілька таємничих глечиків, що з'являлися на столі тільки на великі свята.

– Ти ба, Піте! – зраділо вигукнув Моз. Оце то бенкет у нас сьогодні – І в ту ж мить схопив шматок курчати.

Тітонька Хлоя дала йому замашного ляпаса.

– Ану киш! Бідний тато останній раз снідає вдома, а вони, бач, зраділи!

– Хлоє!..– лагідно докорив їй Том.

– Ой, несила мені! – мовила тітонька Хлоя, затуляючи обличчя краєм фартуха.– Усе йде шкереберть, отож я й не тямлю, що роблю.

Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.

– Ну годі! – сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину.– Не буду більше... А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп'ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.

Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.

– Ну, а тепер,– сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу,– треба поскладати твої речі. От тільки б він

не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці,– геть усі лихі й підлі! Ось дивись – у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього–нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?..– І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала.– Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..