Енді присоромлено замовк, чи не найдужче вражений хитромудрим словом "усвідомлення", що його більшість малолітніх слухачів визнала за неспростовний доказ. А Сем тим часом провадив далі:
– Вся річ у сумлінні, Енді. Коли я збирався гайнути за Ліззі, я гадав, що цього хоче хазяїн. Та коли я дізнався, що хазяйка хоче зовсім іншого, сумління моє переважило, бо хто ж не знає, що нашому братові куди вигідніш держатися хазяйки. Отож ви бачите, що я й там і тут лишився сталий, бо послухався сумління і не зрадив своїх принципів. Атож, принципів! –промовив Сем, з запалом підносячи догори курячу шийку.– Бо навіщо б ті принципи, коли не бути сталим,
І я вас питаю!.. Можеш узяти собі цю кістку, Енді. Я не всю її обгриз. Публіка слухала Сема, порозтулявши роти, і йому несила було спинитися.
– Бути сталим – то велике діло, любі мої негри,–провадив далі Сем з таким виглядом, наче розмірковував про якісь абстрактні матерії.– А от далеко не кожен розуміє, що таке сталість. Коли, приміром, хтось там сьогодні стоїть на одному, а завтра на другому, то про нього кажуть – і цілком слушно,– що він не сталий... Подай но мені отой шматок, Енді... Одначе погляньмо в корінь справи. Я сподіваюсь, панове й дами пробачать мені, коли я звернусь до одного нехитрою порівняння. Ось, приміром, я хочу вилізти на стіг сіна. Ну, звісно, приставляю драбину з одного боку–аж ні, вилізти не можу. То я вже більше тут і не пробую, а йду собі і приставляю драбину з протилежного боку. Чи означає це, що я несталий? Аж ніяк. Бо я сталий( у головному – хочу вилізти на стіг, а з якого боку буде моя драбина – то байдуже. Ви всі мене зрозуміли?
– Оце, мабуть, єдине, в чому ти сталий! – тихо пробурмотіла тітонька Хлоя, якій уже почав набридати весь цей гармидер.
– Ото ж бо! – промовив Сем на закінчення і підвівся з за столу, насичений вечерею і славою.
– Ото ж бо, любі мої співвітчизники і вельмишановне жіноцтво! Так, я маю свої принципи і пишаюся цим. Вони потрібні людині й за нашої доби, і за всіх інших часів. Я маю свої принципи і стою за них горою. І нехай би мене спалили за них живцем – я б радо зійшов на вогнище і сказав: "Осьде я тут, щоб накласти головою за свої принципи, , за мій рідний край і за суспільний добробут!"
– Не завадило б тобі мати ще один принцип: знати свій час і не морочити людей до глупої ночі,– сказала тітонька Хлоя.– А ви, малеча, тікайте звідси мерщій, поки я не надавала вам лящів по шиї.
– Любі мої негри! – великодушно мовив Сем, махнувши своїм листяним брилем.– Благословляю вас усіх. А тепер ідіть спати і шануйтеся. І по цьому патетичному благословенні високі збори розійшлися.
Розділ IX,
В ЯКОМУ ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЩО СЕНАТОР ТЕЖ МАЄ СЕРЦЕ
Зблиски полум'я, що весело палахкотіло, в каміні, осявали м'який килим на підлозі затишної вітальні, вигравали на фарфорових чашках та добре начищеному чайнику. Сенатор Берд щойно стягнув з себе чоботи і саме намірявся встромити ноги в гарні нові пантофлі, що їх пошила йому дружина, поки він їздив у своїх сенаторських справах. Місіс Берд, що вся ніби променилася щастям, наглядала за тим, як накривають стіл, і раз у раз погукувала на пустотливих дітлахів, які чимдуж скакали по кімнаті й робили, що кому заманеться.
– Томе, ану облиш смикати клямку! От молодець... Мері! Мері! Не тягни кицю за хвіст. Бідна киценька!.. Джіме, на стіл лізти не можна. Не можна, чуєш?..– Тоді, вибравши хвилинку, щоб звернутися до чоловіка, сказала: – Ти собі не уявляєш, любий, які ми всі раді, що ти нарешті приїхав.
– Атож, я подумав, що варто відбути цю подорож, щоб хоч одну ніч відпочити вдома. Страх як натомився, аж голова болить!
Місіс Берд метнула оком на пляшечку з камфорою, що стояла в прочиненій шафці, і вже хотіла дістати, та чоловік зупинив її.
– Щ ні, Мері, не треба ліків! Чашечку твого доброго гарячого чаю і трохи домашнього затишку – оце і все, чого мені треба. Та й нелегко ж бути державним діячем!
І сенатор усміхнувся, немовби його потішила думка про те, що він приносить жертву рідному краю.
– Ну, а що там чути в сенаті? – спитала його дружина, коли метушня біля столу трохи вщухла.
Тендітна й лагідна місіс Берд ніколи не мала звичаю сушити собі голову державними справами, мудро розваживши, що з неї вистачить і власного клопоту. Отож містер Берд здивовано витріщив очі, а тоді відказав:
– Та нічого особливого.
– А це правда, ніби мають ухвалити закон, що забороняє давати їжу та воду отим нещасним неграм, які
тікають на Північ? Я чула, кругом говорять про такий закон, але думаю, що жодна людяна влада його не ухвалить!
– Еге, Мері, то ти, виходить, зацікавилася політикою!
– Анітрохи! Як на мене, то вся ваша політика анічогісінько не варта, одначе я вважаю, що такий закон був би надто жорстокий і несправедливий. Сподіваюся, любий, ви його не ухвалили?
– Ні, голубонько, закон ухвалено. Він забороняє подавати допомогу збіглим рабам, що приходять з Кентуккі.
– Як це розуміти? Невже можна заборонити нам прихистити на ніч когось із тих бідолах, нагодувати його, дати якусь стару одіж і пустити з миром далі?
– Саме так, голубонько. Це ж, бач, і є допомога й сприяння.
Місіс Берд була невеличка на зріст, боязка й сором'язлива жінка, з добрими голубими очима, ніжним, мов персиковий цвіт, обличчям та напрочуд м'яким, лагідним голосом. Вона ніколи не відзначалась хоробрістю, і всі знали, що досить їй почути сердите ґерґотіння не дуже то й великого індика, як вона чимдуж пускається навтіки, а звичайнісінький двірний собака може нагнати на неї страху, лиш злегенька вишкіривши зуби. Весь світ був обмежений для неї чоловіком та дітьми, але й тут вона порядкувала більше проханням, аніж примусом. Лише одна річ здатна була збудити гнів у її навдивовижу добрій і лагідній душі: найменший прояв жорстокості викликав у неї такий бурхливий спалах, що аж страх і подив брав, звідки б то воно в цій тихій, сумирній жінці. Навряд чи була в світі ще одна така поблажлива й згідлива мати, проте сини її все життя шанобливо згадували, як одного разу вона суворо покарала їх за те, що разом з лихими сусідськими хлопчаками вони кидали каміння в беззахисне кошеня.