– Невже то гріх – звільнити світ від такого нелюда? – промовила жінка сама до себе.
Вона рвучко відвернулась од вікна, пішла до задніх дверей і, легко збігши сходами, постукала до Емелін.
Розділ XXXVI
ЕМЕЛІН І КАССІ
Кассі зайшла до кімнати й побачила, що Емелін сидить, забившись у найдальший куток, бліда з переляку. Коли вона відчинила двері, дівчина сполохано підхопилася з місця, та, побачивши, хто прийшов, кинулась до неї і схопила її за руку.
– Ой Кассі, це ТИ? Я така рада, що ти прийшла! А я злякалась, думала, це... Ой, ти собі не уявляєш, який там ґвалт унизу цілий вечір!
– Добре уявляю,– похмуро мовила Кассі.– Не раз його чула!
– Скажи мені, Кассі, чи не могли б ми якось утекти звідси? Про мене хоч куди – нехай і в болото д гадюк, байдуже! Невже не можна вирватися звідси куди небудь?
– Хіба що в домовину,– відказала Кассі.
– А ти ніколи не пробувала втекти?
– Я бачила, як пробували інші і чим це кінчалося,– сказала Кассі.
– Я б краще жила серед боліт і гризла кору з дерев. А гадюк я не боюся! Краще вже ?кити з гадюками, ніж з ним! – палко промовила Емелін.
– Багато хто й до тебе так міркував,– сказала Кассі.–Але нд мочарах довго не пробудеш – тебе вислідять із собаками, притягнуть назад, а тоді... тоді...
– Що він тоді зробить? – спитала дівчина, аж ду затамувавши з нетерплячки.
– Ти спитай краще, чого він н є зробить,– відповіла Кассі.– Він багато чого навчився серед морських розбійників у Вест Індії, Ти заснути не зможеш, коли
розкажу тобі про те, що бачила й що чула від нього самого. Він часом розповідає про такі речі – для забави. Я чула тут такий крик, що він мені потім місяцями з пам'яті не йшов. А отам, за невільницьким селищем, є голе обгоріле дерево, а під ним чорний попіл. Поспитай но кого хочеш, що там робилося, то побачиш, чи зважиться хтось тобі розповісти.
– Ой, а що ж воно таке?
– Не хочу я тобі казати. Мені й думати про це страшно. І хто знає, що ми побачимо завтра, коли той бідолаха й далі стоятиме на своєму!
– Який жах! – вигукнула Емелін, уся пополотнівши.– Ой Кассі, скажи мені, що я маю робити? . – Те саме, що й я. Будь слухняна, роби все, що тобі велять, і втішайся ненавистю ти прокльонами.
– Він хоче, щоб я пила з ним ту мерзенну горілку,– мовила Емелін.– А я духу її боюся...
– Краще буде, як питимеш,– сказала Кассі.– Я теж її духу боялася, а тепер жити без неї не можу. Потрібна хоч якась розрада, а коди вип'єш, усе наче не таке жахливе.
– Мама казала мені, щоб я ніколи до рота її не брала,– промовила Емелін.
– Мама тобі казала! – з гірким притиском промовила за нею Кассі.– А яка користь з отих материнських напучень! Вас купують, платять за вас гроші, і ви належите своїм господарям, хоч би хто вони були. Такий уже звичай. Отож кажу тобі – пий. Пий скільки можеш, і тобі полегшає на душі.
– Ой Кассі, пожалій мене! –Пожаліти? А хіба я тебе не жалію? Хіба я сама не маю дочки? Хтозна, де вона тепер і кому належить! . Мабуть, їй судилася така сама доля, як і її матері, та й дітям її теж! Нема кінця краю цьому прокляттю!
– О, краще б мені й світу не бачити! – вигукнула Емелін, заломлюючи руки.
– Цього і я не раз бажала,– сказала Кассі.– Я б уже давно наклала на себе руки, та ніяк зважитись не можу,– додала вона і втупила очі в темряву за вікном. На обличчі її, як завжди в хвилини спокою, застигвираз безнадійної розпуки.
– Заподіяти собі смерть –то велике зло,–сказала Емелін:.
– Чому ж? Певно, не більше, ніж те, серед якого ми живемо...
Емелін відвернулась і затулила руками обличчя.
Тим часом, як у кімнаті нагорі точилася ця розмова, внизу, у вітальні, п'яного Легрі зморив сон.
Легрі не був гірким п'яницею. Здоровий і дужий, він міг пити до такої міри, за якої хтось слабкіший напевне сконав би чи збожеволів. Та якась підсвідома обачність утримувала його від надуживання хмільним, і він рідко напивався до непам'яті. Однак того вечора, гарячково силкуючись погамувати гризоти сумління, що прокинулись у його душі, він дозволив собі перебрати міру. Отож, відіславши геть/ своїх чорних поплічників, він повалився на лаву й заснув непробудним сном...
Легрі спав. У важкому, нездоровому сні йому привиділося, що поруч нього стоїть якась жінка, запнута покривалом. Ось вона поклала йому на чоло холодну м'яку руку... І хоч обличчя жінки не було видно, він упізнав її і сіпнувся з жаху. Потім він відчув, як те волосся обвивається в нього круг пальців, тоді ковзає до шиї, бере її в зашморг і душить – усе дужче, дужче, аж йому вже несила дихнути. І раптом він почув ш є п і т, почув – і весь похолов... А тоді побачив себе перед страхітливою безоднею; переборюючи смертельний жах, він силкувався вдержатись на її краю, а звідусіль до нього тяглися чорні руки й штовхали його вниз, і Кассі теж була там, вона сміялась і собі підштовхувала його в те провалля. Потім перед ним знову з'явилася та сама велична, запнута покривалом постать. Жінка відкрила обличчя – то була його мати. Вона одвернулася від нього, і він полетів у безодню. Він летів і летів, а довкола розлягався стогін, зойк та дикий бісівський регіт... І Легрі прокинувся.
До кімнати вже пробивалися тихі рожеві промені світанку. Урочиста вранішня зоря стояла високо в просвітлілому небі й мов ясне око дивилася вниз, на того запеклого лиходія. Серед якої осяйної величі та краси народжується кожен новий день! Усе наче промовляє до темних душ: "Дивіться! Ще не пізно! Зверніться до світла, до добра!" Той голос лунає скрізь, усіма мовами та говірками, проте Легрі не чув його. Він прокинувся з лайкою та прокльонами на устах. Що було
йому до багряно золотого чуда світанку? Що було йому до ясної непорочної зорі? Схожий на дикого звіра, він дивився на все те й нічого не бачив. Насилу підвівшись, він налив собі склянку горілки й за одним духом вихилив половину.
– Ото була пекельна ніч, хай їй чорт! – мовив він до Кассі, що тільки но зайшла в кімнату.
– У тебе попереду ще не одна така ніч,– сухо озвалася вона.
– Що ти хочеш цим сказати, паскудо?
– Постривай, побачиш,– відповіла Кассі тим самим тоном.– Слухай, Саймоне, я хочу дати тобі одну пораду.
– До біса твої поради!