Харків — 1938

Страница 2 из 6

Александр Ирванец

Олег хитнувся вперед, вивільняючися з Олениних обіймів.

— Тобі ж пояснили: ми будемо це робити ще і ще. Колись-таки, можливо, і вб’ємо його.

— Але тоді припиниться фінансування. — Олена сіла на широку зелену канапу і, поправляючи розшитий золотом оксамитовий халат, неголосно додала:

— Завтра змінюємо дислокацію. Нам винайнято будиночок у Нантері. Далі працюватимемо звідти. В цьому готелі стає небезпечно.

Степан трохи вже заспокоївся. Він оглянув кімнату, застелений мереживною скатертиною стіл із залишками обіду: супниця з недоїденою спаржевою юшкою, залишки сиру, помідорів, кілька плястерків шинки на тарілці.

— А в "Мулен Руж" ми досі так і не сходили. Кажуть, там дівки французькі все, що хоч, показують, — трохи спокійнішим, ображеним тоном промовив він.

— Ніби я вам тут мало показую, — гмикнула Олена. Стефко подивився на неї й не втримав ласої, вдоволеної усмішки. Аби приховати її, опустив обличчя і вдав, ніби роздивляється щось на собі, навіть погладив себе по сорочці на животі.

— Добре! — вже примирливо сказав бойовим соратникам. — Завтра переїдемо. Але колись я його таки вб’ю.

— Колись — так! — задоволено підсумувала Олена. — Але ще не наступного разу.

— Побачимо… — Степан ніби пригадав свою попередню рішучість, та вирішив до неї не повертатися. Тим часом Олег підвівся й вийняв із серванта три маленькі келишки й літрову темну пляшку із домашнім абсентом. Важке скло зеленкувато поблискувало.

Олена і Степан підійшли до столу. Олег розлив у три чарки. Тим часом Олена дістала з шухляди столу три чималенькі кульки гашишу. Не змовляючись, усі троє швидко проковтнули кульки і запили їх абсентом. Олена всміхнулася. За кілька секунд усмішки осяяли й обличчя чоловіків. Розставивши руки, Олена пригорнула їх обох. З Олегом почала цілуватися, проте правицею далі пестила Степана. Він у відповідь почав порпатися біля зав’язки її халата. Поли халата розійшлися, під ним не було нічого. Усі троє водночас зробили кілька кроків і впали на широку канапу. Та за мить Степан схопився, підбіг до дверей і вимкнув світло. Темряву кімнати тепер заповнювали тільки блідий промінь ліхтаря за вікном і вдоволене Оленине муркотання…

***

Коцюба, підписавши папери на депортацію А. Ахматової та Н. Ґумільова, поспішив до розкладеної на столі картотеки. Окремо лежали виписки про перетин кордону, іншим стосиком — про можливих підозрілих чи причетних, які у країні перебувають довший час. Ще окремо — іноземні спеціалісти: німці, французи, американці, італійці… Справжні екстремісти вже доволі давно перевелися в Україні, та СБУ все ж вела свою клопітку роботу.

А екстремісти перевелися вже років як із…

Коцюба скривився. Він не любив згадувати тридцять другий і тридцять третій. Чимало тоді людей було звинувачено в антидержавній діяльності, декого й безпідставно. Справу СВУ створили його колеги зі служби безпеки, він знав це чітко, хоча сам активної участі не брав — ні у викриттях, ні в переслідуваннях.

Зате чистка тридцять другого — тридцять третього допомогла об’єднати і військо, і цивільних довкола Гетьмана-Президента. А зараз уже трохи призабув народ, та й нове покоління наросло. Молоді хариті й миколи джері самі слідкують за порядком і, помітивши його порушення, доповідають куди слід. А людей, що ж, уже не повернути.

Винниченка тоді не зачепили тільки через те, що був достатньо відомою постаттю у світі. Вирядили на персональну урядову пенсію і відіслали в Таганріг. Багатьох затримали, як агентів утеклого Петлюри — хоча Коцюба знав реальний стан речей і чітко розумів, що не може той, перебиваючись у Парижі виступами з лекціями та спогадами, дозволити собі мати якусь організовану структуру прибічників. Хіба окремі симпатики, та й то нечисленні й розпорошені. Нестор Махно також спокійно жив собі на хуторі в околицях Рибниці на Подністров’ї і, звісно ж, ніякого повстання не планував. А що мав на обійсті дві тачанки з кулеметами — то це ж для бойового генерала ніби як природно. Але ні — звинуватили і засудили до страти. Чимало тоді голів злетіло з пліч козацьких…

Бо ж раніш, у вісімнадцятому, у дев’ятнадцятому роках, було нескладно. Ти летиш на коні, з шаблею наголо, о, яке незабутнє відчуття, коли здалеку піднімаєшся у стременах, подалі відводиш лезо шаблі за плече і потім з розмаху, попередньо видивившись, різко опускаєш її на ключицю супротивника. Рука пам’ятала той легкий удар віддачі, коли кістка ламалася і лезо проходило далі, униз і вбік, розтинаючи тіло ворога, часом від плеча аж до пояса, той запах пінистої крові в морозяному повітрі, ту веремію поєдинку, коли навколо тільки встигай відрізняти ворогів від своїх, і те хропіння коней, і зойки поранених, і червоні плями на снігу, під копитами, збиті у химерну рожеву мішанину.

Потім, коли перемогу було здобуто, розпочалися інші будні — рутинні будні становлення і розбудови держави. І це виявилося справою непростою і нелегкою, — тут також були перешкоди, супротивники й відверті вороги, і треба було рухатись уперед, долаючи опір і позбуваючись тих, котрі стали непотрібними, зайвими, — хоч би як важко це було робити. Зате після очищення рядів у тридцять другому й тридцять третьому громадство нової Української держави дійсно оновилося, стало одностайним, аж монолітним, злютованим на віки! Хіба така ціна зависока? Невже така ціна зависока?

Коцюба струсонув головою, відганяючи болісні й непотрібні спогади, і зусиллям волі змусив себе повернутися до справ актуальних. Хто ж це такий небезпечний має прийти в Україну?.. Чи він уже тут? Як його відшукати?

***

Карнавал у всі роки відбувався вздовж Сумської, і це було зручно. Головна вулиця пронизувала місто наскрізь, і на ній та в бічних привулочках розташовувалось безліч яток, прилавків, лялькових театрів, тирів, кімнат страху і сміху, а також сувенірні крамнички з прегарним непотребом з усієї У.Р.С.Р. Приїздило також багато майстрів з тимчасово окупованих територій — Волині, Буковини, Галичини, Срібної Землі й Мараморщини. Доїздили гості з Підляшшя і Берестейщини. Гості з Кубані й Ставропілля також траплялися. І навіть з Криму доїздили татари зі смачною пряною кухнею та караїми — фокусники-штукарі й жінки-ворожки, котрі розкидали перед довірливими жінками-дівчатами дивовижні карти "таро".