— Ще кільце он тієї свинячої ковбаси, котра так до вподоби моєму тестю, і півфунта сервілату для малого, хай погризе,— попросив батько. Таку гойність він виявив уперше: звичайно купляв він більш ніж скромно,— одноденний запас харчів, мовби назавтра могло виявитись одним ротом менше. А тут навіть на в'язку бананів розщедрився. Поки Поттей-джер огризком олівця ретельно підбивав рахунок, батько глянув на мене:
— Ти пив свою солодку воду?
Я, її завжди тут пив — останній ковток цивілізації перед тим, як зануритись у темну глушину, котра через якесь непорозуміння стала нашим домом.
— Ні,— відповів я.— Не маю охоти. Ходімо.
— Бідний мій синочок,— гучно оголосив батько жменьці нероб у червоних мисливських шапочках, що навіть за такої негоди прийшли вистоювати тут із жуйкою в зубах,— він дві доби вдома не був, йому до мамусі хочеться.
Розлючений, я вискочив надвір. Ген за дорогою, в рамці зі снігу, чорніло озеро, наче зворотний бік дзеркала. Стояла та пора сутінків, коли одні машини вмикають фари, інші — підфарники, а деякі їдуть взагалі без світла. Батько мчав так, наче шосе було зовсім порожнє. Де-не-де його як слід розчистили, і тоді наші ланцюги калатали на інший лад. На половині підйому на Файєр-Хілл (вгорі перед нами — церковця з крихітним хрестиком, виписана чорнилом на тлі темно-синього неба) один із них обірвався і всю останню милю дороги бився об праве крило. Кілька будиночків Файєртауна роз-цяткували сутінь вікнами, що жевріли тьмяно, наче жаринки. Харчевня "Десята Миля" стояла темна, вікна у ній були забиті.
Нашої дороги ніхто не розчищав. По суті, доріг було дві: одна бігла в глиб сусідових земель, а друга, відгалужуючись від неї, спускалася в діл повз нашу садибу, щоб далі, біля ставка зі стодолою, власністю Сайласа Шелкопфа, знову вивести на шосе. Виїжджали ми з дому другою, нижньою дорогою, а поверталися верхньою. Батько завернув "б'юїк" і почав протискуватись крізь снігові замети; машина видихалася вже через якихось десять футів від шосе і стала. Мотор заглух. Він вимкнув запалювання, погасив фари.
— А як ми завтра виберемось? — спитав я.
— Не все відразу,— відповів він.— Спочатку тебе треба додому доставити. Зможеш іти пішки?
— А що ж мені ще лишається?
Занесена снігом дорога, що лежала перед нами мерехтливою сірою смугою, губилася вдалині, позначена двома нерівними рядами молодих деревець. Ніде ані вогника. Просто над нашими головами у синяві неба, що все ще гасила зорі, гігантськими грудками мармуру тихо пливли на захід бліді порозкидувані хмари — так тихо, немовби тяглись в унісон з обертанням Землі. Сніг сягав мені вище кісточок і насипався в черевики. Я спробував був ступати в батькові сліди, та крок у нього виявився надто широкий. Поволі шум, що долинав від шосе, завмер, і запанувала глуха тиша. Низько в небі перед нами блищала зоря, така яскрава, що білий цей блиск, здавалось, випромінював тепло.
— Що це за зірка?
— Венера.
— Вона завжди першою сходить?
— Ні. Часом і останньою. А часом я встаю вранці, сонце вже за лісом, а Венера все ще висить над пагорбом.
— Можна по ній орієнтуватися?
— Не знаю. Не пробував. А питання цікаве. Я зізнався:
— Ніяк не можу знайти Полярної зірки. Все мені здається, що вона більша, ніж насправді.
— Так і є. Чорт його знає, чого її такою маленькою зробили.
Сумка з продуктами, яку він ніс, спотворювала його силует, а що я вже перестав чути ноги під собою, то мені в цих обрисах ввижалися шия й голова коня, на якому я начебто Їду верхи. Я підвів очі. З кобальтового купола вгорі хтось уже змів мармурові грудки, і прозирнуло кілька тьмавих зірок. Гілля деревець обабіч розступилося, відкриваючи подовгастий приземкуватий горб нашого верхнього поля, що похмуро залиснів нам назустріч.
— Пітере?
Я аж здригнувся на звук його голосу — мені-бо здавалось, що я зовсім один.
— Що?
— Нічого. Просто хотів пересвідчитись, що ти тут.
— А де б я мав бути?
— Твоя правда.
— Може, давай я трохи понесу?
— Не треба. Вона не важка, тільки не дуже зручна.
— І нащо було купляти всі ці банани, коли ти знав, що будеш тягтися з ними півмилі?
— Слабоумство,— відповів він.— Спадкове слабоумство. Це була одна з його улюблених формул.
Леді, зачувши за горбом наші голоси, почала гавкати. Часті приглушені відголоски метеликами пурхали нам назустріч біля самої землі, ледь торкаючись пухнастої ковдри, наче боялися зринути догори, у гладку крутизну купола, що обняв штат Пенсільванію на сотню миль доокруж. З того місця, де розгалужувались нижня і верхня дороги, погожого дня бувало видно аж до самих голубих передгір'їв Аллеганів. Ми рушили вниз, під прихисток нашого горба. Першими показалися на очі дерева нашого саду, потім сарай, і, за частоколом підпорок та неплодоносного гілля — наш дім. Вікна на першому поверсі світилися, та, поки ми перейшли мовчазне подвір'я, звідкілясь у мене взялося переконання, що світло це — ілюзія, що всередині всі повмирали, тільки світла не вимкнули. Поруч почувся батьків стогін:
— О господи, тато точно гримнув с я з тих клятих сходів. Однак хтось протоптав стежку довкола будинку, а на ґанку
з усього було видно, що помпою користувалися. Леді, спущена з цепу, вимчала з темряви, тамуючи гарчання у горлі, та раптом, впізнавши нас, шугнула, як риба з води, здійнявши вихор снігу, тицяючись мордою нам в обличчя, і горло їй перехопила ледь чутна, зсудомлена, скімлива нота любові. З шумом і галасом вона вдерлась у перші з подвійних дверей до кухні, і в теплому простінку на нас війнуло гострим, добре знайомим запахом скунса.
А ось і кухня, медово-жовта, залита світлом кухня; ось обидва годинники,— червоний електричний геть, збився з правильного часу після перебою в подачі енергії, але й далі цокає собі грайливо; ось моя мама, розкинувши руки, виходить назустріч з щасливою дівочою посмішкою, щоб відібрати пакунок у батька і привітати нас із поверненням додому.
— Герої мої,— сказала вона. Батько взявся пояснювати:
— Я дзвонив тобі вранці, Кассі, але лінію перервало. Як вам тут — скрутно було? Там, у сумці — бутерброд по-іта-лійськи.
— Нам тут було просто чудово! — сказала мама. Дідусь дрова пиляв, а я на вечерю зготувала отой суп із сушеного м'яса і яблук,— бабуся його завжди варила, коли в нас харчі кінчалися.