Пітер, збентежений, ще раз затягується, що при батькові виходить у нього страх як невміло, і гасить докурену до половини сигарету. Йому треба будь-що відволікти батька від цієї розмови, котру, він знає, Дедмен, переказуючи, зведе на глум.
— То що тобі за пригода сталася?
Дим розтікається по легенях приємною отрутою, і в ньому здіймається хвиля огиди до всіх цих нецікавих, безплідних, оскомистих ускладнень. Десь є інше місто — місто, де він буде на волі.
Батько говорить так, що чути тільки йому.
— Хвилин десять тому іду я коридором, як тут раптом двері до Зіммермана відкриваються, і хто, ти думаєш, вискакує звідти? Місіс Герцог.
— Ну й що тут такого? Вона ж у раді.
— Не знаю, чи варто тобі це казати, але, гадаю, ти вже дорослий хлопчик: вигляд у неї був амурний.
Пітер здивовано хихотить.
— Амурний?
Він знову хихоче і шкодує, що загасив сигарету — тепер це йому видається манірністю.
— Після цього в жінок особливий вигляд. Обличчя міняється. І в неї такий був, поки мене не побачила.
— Але як це? Вона була вдягнена?
— Аякже. Капелюшок тільки перекосився. І помада розмазана.
— Ого!
— Оце ж бо, що "ого!". Це те, чого мені аж ніяк не бажано було бачити.
— Так ти ж не винен, ти просто йшов собі коридором.
— Те, щэ я не винен, анічогісінько не значить; якби це бралося до уваги, то завжди виходило б, що ніхто ні в чому не винен. Ясно одне, малий,— йшов я, йшов та й найшов на біду. Зіммерман зі мною вже п'ятнадцять років в кота-мишку грається, а тепер все, запалася клямка.
— Та ну, тату. Дуже вже в тебе буйна фантазія. Вона, певно, з ним там радилась про щось,— ти ж знаєш, Зіммерман будь-коли приймає.
_ Ти не бачив, як вона глянула на мене.
— Ну, а ти що зробив?
_ Усміхнувся мило, як завжди, і пішов собі далі. Але
шило вилізло з мішка, і вона це розуміє.
_ Тату, давай мислити тверезо. Ну, що вона може мати
з Зіммерманом? Вона вже немолода жінка, правда ж?
Пітер не розуміє, чому батько посміхається. А Колдуел каже:
— Про неї у місті всяке говорять. Вона на добрих десять років молодша за Герцога — вийшла за нього, як він уже доробився маєтку.
— Але ж у неї дитина в сьомому класі!
Пітер у розпачі, що батько не хоче бачити очевидного: жінки, котрі входять у шкільну раду, безстатеві; стать і секс — це те, що дано молодим. Він не знає, як усе це пояснити батькові якомога делікатніше. Взагалі питання настільки багатозначне, що йому просто язик не повертається.
Батькові руки в коричневих цятках стискуються з такою силою, аж суглоби жовкнуть. З уст його зривається стогін:
— Я мав відчуття, що Зіммерман сидить там, у кабінеті, як грозова хмара: він мені ще й зараз на груди тисне.
— Перестань,— уриває його Пітер.— Ти просто смішний. Нащо робити з мухи слона? В Зіммерманові й близько того немає, що ти в ньому бачиш. Звичайнісінький собі слизький старий йолоп, що любить дівчаток помацати.
Батько вражено дивиться на нього, щоки йому відвисли.
— Мені б твою самовпевненість, Пітере,— каже він.— Був би я такий самовпевнений, як ти, то зумів би маму твою витягти на сцену, і ти б на світ не народився.
Це звучить майже як докір синові,— такого він ще не говорив. Щоки у хлопця горять.
— Піду подзвоню їй.— Колдуел важко зводиться з місця.— Все ніяк мені з голови не йде, що тато Крамер звалиться-таки з цих сходів. Обов'язково поставлю поручні, якщо жити буду.
Пітер іде за ним до самого прилавка.
— Майноре,— запитує Колдуел,— вам не буде серце краятись, коли я попрошу розміняти десять доларів? — І, віддаючи Майнорові банкноту, продовжує: — Коли, по-вашому, росіяни вступлять в Олінджер? Вони, певно, якраз сідають в Елі на трамвай.
— Який батько, такий син,— га, Майноре? — гукає Джонні Дедмен зі своєї ніші.
— Як вам розміняти? — невдоволено питає Майнор.
— П'ять разом, чотири по одному, три по двадцять п'ять, дві по десять і одну в п'ять центів.— І далі веде своєї:— Маю надію, що колись вони та прийдуть. Для нашого міста це була б найзнаменніша подія відтоді, як пішли індіанці. Поставлять всіх старих дідів, як-от ми з вами, в рядок під поштою, і кінець нашим мукам.
Майнор і слухати не хоче. Він чмихає, і чмихає так люто, що в Колдуела міняється голос — стає болісно-тонким, як завжди, коли він дошукується істини:
— А яка ж, по-вашому, відповідь на питання? Самі умерти ми ж не додумаємось.
Відповіді він, як звичайно, не отримує. Мовчки бере розміняні гроші і дає Пітерові п'ятірку.
— А це для чого?
— Поїси. Людина — ссавець, і потребує їсти. Ми не маємо права просити Майнора, щоб нагодував тебе за трояк, хоча, з його порядністю, він би міг це зробити, я певен.
— Де ти їх узяв?
— Все гаразд, не турбуйся.
Пітерові стає ясно, що батько знову взяв гроші з довіреного йому шкільного спортивного фонду. У його фінансових справах Пітер не розбирається, але розуміє одне — що вони небезпечно заплутані. Колись, чотири роки тому, йому снилося,ніби батька було покликано до звіту. Батько — мертвотно-блідий, і тільки й убрання на ньому, що картонний ящик з-під бакалії, звідки стирчать, мов веретена, жовтаві ноги,— спотикаючись, іде сходами мерії, а юрба, сиплячи прокльони і сміючись, кидає в нього чимось темним і м'яким, що глухо стукає, вдарившись об коробку. І, як буває у снах, коли ми водночас автори й персонажі, бог і Адам, Пітер збагнув, що там, у мерії, щойно відбувся суд. Батька його визнали винним, забрали усе, що в нього було, відшмагали різками і з тим і пустили в світ, на саме дно, між найгірших покидьків. По отому безкровному обличчю видно — ганьба ця уб'є його. Уві сні Пітер кричить: "Ні! Ви не розумієте! Зачекайте!" Слова вийшли пискляві, як у дитини. Він намагається пояснити цим розлюченим людям, що батько зовсім безвинний, просто він перевтомлений працею, совісний чоловік, замучений турботами й тривогами: але юрба насідає на нього, копає ногами, він душиться, і голосу його не чути. Він прокинувся, так нічого й не пояснивши. Тому зараз, в кав'ярні, йому здається, що в нього в руках — клапоть живої батькової шкіри, якого він кладе собі в гаманець, щоб потім пустити на булочки з котлетами, пепсі з лимоном, автоматичний більярд і шоколадки з арахісовим маслом, що йому цілковито протипоказані.