— Це все дурниці,— сказав я життєрадісно.— Ти он на мене поглянь. Моя сорочка і зовсім розлізлася.
І справді: крім плям та липких червоних ниточок, на грудях у мене нічого не було. Мій псоріаз був у всіх на виду. Вишикувалася черга, і всі вони один за одним проходили переді мною: Бетті Джін Шіллінг, Фетс Фраймоєр, Глорія Дейвіс, ховаючи усмішечку, діабетик Біллі Шупп — цілий мій клас. Вони, очевидячки, всі разом, на автобусі, приїхали. Кожен з хвилину приглядався до моїх струпів і мовчки відходив. Дехто сумно похитував головою; одна дівчина стиснула губи й зажмурилась; у декого очі були червоні, повні сліз. І вітер, і верхів'я гір позад мене запали в тишу. Скеля піді мною наче розбухла, підбита ватою, і було чути різкий хімічний запах, приглушений, правда, ароматом квіткових парфумів.
Останнім прийшов Арні Уернер, староста випускного класу і голова учнівської ради, капітан футбольної та баскетбольної команд. У нього були глибоко запалі очі, божественна лінія шиї й важкі похилі плечі, геть мокрі й блискучі — щойно з-під душу. Ледь нахилившись, він пильно вдивлявся у мої струпи на грудях, а тоді граційно торкнувся одного вказівним пальцем.
— О господи, дитино,— сказав він,— це що в тебе таке? Сифіліс?
Я взявся пояснювати:
— Ні, алергія — це не заразне, не бійся...
— Лікареві показував?
— Ти не повіриш, але лікар і сам...
— Кров іде?
— Тільки коли дуже розчухати,— тлумачив я, від чай душно намагаючись заслужити його ласку, здобути прощення.— Це ніби як самозаспокоєння, справді, коли читаєш, наприклад, або в кіно сидиш...
_ Дгц_сказав він.— Такої гидоти, скільки живу, не ба-
щщ_він насупився й облизав свій вказівний палець.—
А я взяв та й помацав, тепер сам захворію. Де ртутна мазь?
_ Чесно, забожуся — воно не заразне...
_ Щиро кажучи,— промовив він, і з того, скільки тупої
урочистості він вклав у ці два слова, мені стало ясно, що він, мабуть, і справді хороший голова учнівської ради,— щиро кажучи, я дивуюся, що тобі дозволяють ходити з таким до школи. Бо якщо це сифіліс, то, знаєш, сидіння в туалеті...
Я закричав:
— Хочу тата!
Він став переді мною і написав на дошці: СвНІ2Об + 602 = 6С02 + 6Н20 + Е
Це був останній за сьогодні, сьомий урок. Всі вже втомилися. Він обіів крейдою "Е" і сказав:
— Енергія. Тобто життя. Оце маленьке заблукане "Е" — це життя. Ми поглинаємо вуглеводи і кисень, і вони згоряють у нас, як згоряють старі газети в урні для сміття, виділяючи вуглекислий газ, воду й енергію. Коли цей процес припинити,— він почав перекреслювати знак за знаком у рівнянні,— припиняється оце,— двічі перекреслив "Е".— Ти стаєш, що називається, мертвим. Нікому не потрібною купою вивітрених хімічних сполук.
— Невже цей процес не можна відновити в зворотному порядку?
— От спасибі за питання, Пітере. Можна. Прочитайте рівняння ззаду наперед, і вийде' фотосинтез — життя зелених рослин. Вони вбирають у себе вологу, вуглекислий газ, котрий ми з вами видихаємо, і енергію сонця, а виробляють вуглеводи й кисень; ми, споживаючи рослини, поповнюєм свій запас вуглеводів, і отаким чином, по колу, й крутиться все на світі.— Він описав пальцем коло.— Крутиться й крутиться, а де воно спиниться — ніхто не знає.
— А звідки береться енергія?
— Хороше питання,— сказав батько.— У тебе мамина голівка; маю в бога надію, що й лицем ти не вдасися в таку машкару, як я. Енергія, необхідна для фотосинтезу, береться з атомної енергії сонця. Щоразу, як ми думаємо, рухаємось чи дихаємо, ми поглинаєм шматочок золотого сонячного сяйва. Коли воно через якихось п'ять мільярдів років зникне зовсім — отоді і ми можемо лягти на вічний спочинок.
— Але "Чого тобі так хочеться лягти на спочинок?
В обличчі у нього не було ні кровинки; між нами утворилася якась плівка; батько весь наче сплющився в іншій площині, і я щосили напружував голос, щоб він дочув. Він повернувся — повертався страшенно повільно,— чоло його хвилювалось і витягувалось, як у кривому дзеркалі. Губи ворухнулися, та лише через кілька секунд до мене долинув звук.
— Гм?
Він не дивився на мене — здавалось, він не може знайти мене поглядом.
— Не лягай на спочинок! — крикнув я, радий, що можу плакати, радий, що рветься голос на гострих зубцях розпуки: я вивергав кожне слово ледь що не торжествуючи, щасливий відчути, як сльози м'яко смугують обличчя, наче кінці розсуканої мотузки.— Тату, не лягай на спочинок! Що ж ти тоді робити будеш? Невже ти не можеш простити нам і йти далі?
Верхня половина його тулуба увігнулася, викривлена площиною, в яку він потрапив: галстук, сорочка і вилоги пальта витягнулись догори по кривій, а голова на кінці цієї дуги впиралася в кут між стіною і стелею — затягнений павутинням кут над класною дошкою, куди ніколи не сягала мітла прибиральника. Звідти дивилось на мене його спотворене обличчя — дивилося зверху вниз, скорботно і зосереджено. Однак в очах його я уловив крихітну іскорку цікавості і не вгавав:
_ Почекай! Ти що, не можеш мене почекати?
— Гм? Хіба я зашвидко йду? _ Я щось скажу тобі!
— Ну?
Голос його звучав глухо і так далеко, що мені хотілося опинитись якомога ближче; я раптом відчув, що пливу догори, пливу досвідчено, високо здіймаючи лікті, і ноги у мене м'яко лопотять, як плавники. Я мало не онімів від захоплення. І виринувши поруч з ним, відсапуючись, видихнув:
— Я живу надією.
— Справді? Я страшенно радир, що ти так говориш, Пітере. Сам я ніколи не мав жодних надій. Це в тебе, певно, від мами, вона у нас феноменальна жінка.
— Ні, від тебе.
— За мене не хвилюйся. П'ятдесят років — це немало; як за п'ятдесят років нічого не навчився, то вже й не навчишся. Мій старил так і не довідався, в чому його біда; лишив нам. біблію і повний міх боргів.
— П'ятдесят років зовсім не немало,— сказав я.— Якраз навпаки.
— То ти, кажеш, ще маєш надію?
Я заплющив очі; між моїм безголосим "я" і тремтячою темрявою навпроти лежала ущелина — важко точно сказати, яка, але, безперечно, не більш, як у дюйм завширшки. Тільки трошки покривити душею — і я її перескочу.
— Так,— сказав я.— І перестань, нарешті, говорити дурниці.
VII
Колдуел повертається і зачиняє за собою двері. Що не день, то свіжий гріш. Він стомився, але не нарікає. Вже пізно, минула п'ята. До цього часу він сидів у кабінеті, пробуючи навести лад у журналах обліку баскетбольних квитків; одного купона бракувало,— нишпорячи за ним по шухлядах, він натрапив на Зіммерманів відгук і ще раз його перечитав. Настрій у нього зіпсувався до краю. Відгук був на голубому папері: дивлячись на нього, він почував себе так, наче падає — не летить, а падає — у небо. А ще перевірив контрольну роботу, яку давав сьогодні четвертій групі. Бідненька Джуді Ленджел: не буде з неї пуття. Даремно вона зі шкіри пнеться — що й він робив усе своє життя, і, можливо, саме в цьому його біда. Коли він простує до сходової клітки, ниючий біль внизу живота оживає і, наче крилом, огортає все тіло. У кого п'ять талантів, у кого два, у кого тільки один. Але чи ти працював на винограднику цілий день, а чи тільки годину, тобі, як прийде пора розрахунку, заплатять однаково. Разом із притчею йому згадується й батьків голос, і настрій від цього псується ще більше.