При всій своїй завантаженості позакласною та позашкільною роботою — він тренував нашу доблесну команду плавців, розповсюджував квитки на всі змагання з футболу, баскетболу, бейсболу та легкої атлетики і керував клубом зв'язківців,— містер Колдуел ніс на собі ще й гігантський тягар громадських справ. Він був секретарем Клубу патріотів рідного міста, вихователем Дванадцятої молодшої групи бойскаутів, членом Комісії по закладці міського парку, віце-президентом клубу "Левів" і відповідальним за організацію щорічного розпродажу електричних лампочок на користь сліпих дітей. Під час останньої війни він був квартальним уповноваженим з цивільної оборони, безвідмовним у всьому, що вимагалося для загальнонародної справи. Республіканець і пресвітеріанин від народження, він став демократом і лютеранином, стійко відданим як партії, так і церкві. Відбувши не один рік дияконом і членом ради лютеранської церкви Спасителя в Олінджері, звідки не так давно переїхав у мальовничу сільську садибу під Файєртауном — "вотчину" його дружини,— містер Колдуел відразу став дияконом і членом ради файєртаунської євангелістсько-лю-теранської церкви. Характер цього викладу, на жаль, не дозволяє перелічити тут усі ті незчисленні і маловідомі прояви благодійництва та доброї волі, завдяки яким він, не бувши Уродженцем міста Олінджер, так органічно влився в течію його світського й духовного життя.
Містер Колдуел залишив сестру, Альму Терріо, що живе в Трої, штат Нью-Йорк, а також тестя, дружину і сина, мешканців Файєртауна.
Я лежав на своїй скелі, а вони все йшли і йшли. Першим прийшов містер Філіпс, колега і друг мого батька — той, з пам'ятним пружком від бейсбольної каски над вухами. Він підніс руку, закликаючи до уваги, і почав ту саму гру, котра, як він казав, сприяє хапкості розуму.
— Два,— скоромовкою заговорив він,— додати чотири, помножити на три, відняти шість, поділити на два, додати чотири — скільки вийде?
— П'ять? — бовкнув я навмання, бо задивився на його бистрі губи і збився з рахунку.
— Десять,— докірливо хитнув він бездоганно зачесаною головою. Він був педантом в усьому, і найменший натяк на недоладність виводив його з рівноваги.
— Шість,— сказав він,— поділити на три, додати десять, помножити на три, додати чотири, поділити на чотири — скільки вийде?
— Не знаю,— жалібно сказав я. Сорочка пекла мені шкіру вогнем.
— Десять,— скривилися його гумові уста.— Ну, перейдім до справи.— Він викладав суспільствознавство.— Назви мені всіх членів кабінету Трумена. Пам'ятаєш чарівний мнемонічний ключ-анаграму? Ес, те...
— Стейт,— сказав я.— Дін Ачесон...— Більше я пригадати не міг.— Скажіть мені правду! — крикнув я..— Містере Філіпс, ви ж його друг! Хіба це можливо? Куди ж діваються душі?
— Те,— сказав він.— Танатос. Танатос, демон смерті, забирає з собою померлих. Раз, два, три, а тепер виходиш ти.
Він спритно вивернувся боком і, підплигнувши, вхопив його у свої перетинчасті лапи. А тоді, випроставшись у неквапному повороті, пустив свічу. Це виявився волейбольний м'яч, і вершини гір у мене за спиною дружно заверещали. Я рвонувся, щоб відбити його назад через сітку, та зап'ястки мої були скуті кригою і мідним ланцюгом. У м'яча з'явилися очі й волосся, як у кукурудзяному початку. Дайфендорфова пика присунулась так близько, що я чув його масне дихання. Руки він склав докупи таким чином, що між долонями лишався ромбовидний отвір.
_ Розумієш, їм більше нічого не треба,— сказав він,—
тільки затягти тебе отуди. Кого не візьми, їм тільки одного треба затягти і давай, працюй — туди і назад, туди і назад.
— Це ж скотство,— сказав я.
_ Гидота, ясно,— погодився він.— Але так воно є. Туди-
назад, туди-назад, і більше нічогісінько, Пітере,— обіймання, цілування, гарні слова — все це нічого не дає. Єдине, що від тебе вимагається, це ось.
Він тицьнув у рота олівець і почав показувати, як це робиться, раз по раз нахиляючи обличчя до з'єднаних човником долонь; олівець з гумкою на кінці стирчав між пожовклих зубів. У цю напружено-чутливу хвилину світ, здавалося, завмер і весь умістився в тому мізерному клаптикові простору, куди сягало його дихання. Та ось він випростався, розвів руки і погладив дві подушечки на лівій долоні.
— А як отут сала забагато,— сказав він,— отут, між ногами, тобі взагалі ходу нема — ясно?
— Ага.— Мені немилосердно свербіли руки — у тих місцях, де червона сорочка вже почала розповзатися.
— Так що ти від худих не дуже-то відмахуйся,— повчав мене Дайфендорф з глибокодумним виглядом, якого я терпіти не міг, знаючи, що саме цим він і здобув прихильність мого батька.— Коли підчепиш якусь малявку, типу Глорії Дейвіс, або й дорослу довгоногу лялю — от як місіс Гам-мел"— тобто, я хочу сказати, коли така ляля тебе підчепить, то ніби якось певніше чуєшся. Знаєш що, Пітере?
— Що? Ну що?
Хочеш, скажу, по чому видно, пристрасні вони чи ні?
— Хочу. Справді.
Він ніжно погладив випуклість під великим пальцем.
— По цьому ось. Горбик Венери. Чим тут вище, тим більше вони теє.
— Тим більше що?
— Не будь дурним.— Він двигнув мене кулаком під ребра, аж мені дух забило.
— І ще одне. Чи в тебе інших штанів нема, що ти вічно ходиш з плямою на ширіньці?
Він зареготав, а за ним зареготали всі гори Кавказу в мене за плечима — реготали, виляскуючи в повітрі мокрими рушниками, і трясли своєю срібною плоттю.
Потім прийшло місто з розмальованим, як в індіанця, обличчям, розбухлим від невідомо за ким пролитих сліз.
— О, ти нас добре пам'ятаєш! — сказав я.— Як ми, бувало, ішли по центральній вулиці, а мимо котилися трамваї, і я все підбігав, щоб не відстати?..
— Я? Пам'ятаю? — Воно замислено торкнулось пальцями щоки, і на пучках лишились відбитки мокрої глини.— Вас так багато...
— Колдуели,— сказав я.— Джордж і Пітер. Джордж у середній школі вчителем був; він ще, коли війна скінчилася, на параді Дядечка Сема грав, вів за собою колону від самої пожежної каланчі по тій-таки вулиці, де колись трамваї ходили...
— Та ніби був там один...— Повіки в нього тремтіли в зосередженому напруженні, як у сновиди.— Товстий такий...
— Не товстий — високий!
— І що це ви всі собі думаєте? — сказало воно з раптовим роздратуванням.— Ви тут всього якийсь рік або два, а я... а я... вас тут тисячі. І були тисячі, і будуть тисячі... Спочатку ті, найперші. Потім валлійці, потім квакери, німці з Талпехокенської долини... і всі думають, що я їх повинно па1 м'ятати. Коли на те пішло — у мене погана пам'ять. Отак.