— Судячи з того, що ви кажете — хорошого мало.
— Там ззаду щось деренчить,— озвався я.— Так^ ніби дві шестерні прокручуються і труться одна об одну.
Містер Роудс глипнув на мене і пригладив свій вихор.
— Може, піввісь зламалася. Треба було б поставити машину на яму і розібрати весь задній міст. Ви далеко живете?
— У чорта в зубах, за Файєртауном. Містер Роудс зітхнув.
— Що ж поробиш. Шкода, та нічим більше помогти не можу.
Тут у гараж в'їхав довгастий червоногарячий "б'юїк", поверхня якого мінилась цілим космосом відблисків, і засигналив; звук цей геть заполонив низьку бетонну печеру й увагу містера Роудса.
Батько заквапився.
_ Вибачатися зайве, добродію. Ви сказали мені те, що
думаєте, а це найбільша послуга, яку може зробити людина людині.
Але вийшовши з гаража знов у ніч, батько сказав:
_ Той бідолаха городив казна-що, Пітере. Я сам шельма,
відколи себе пам'ятаю, то й іншого шельму одразу носом чую. Він, як то кажуть, плів смаленого дуба. Взагалі дивно, як він доробився такого великого гаража; їй-богу, він і сам не тямить, хто він і що він. Він грав — грав, як я пів свого життя граю.
— Куди, ми йдем?
— Назад до машини.
— Вона ж не рушить, і ти це прекрасно знаєш.
— Знаю і не знаю. От є в мене відчуття, що рушить. Просто їй треба було перепочити.
— Таж там не просто мотор замерз, там усередині поломка!
— Те ж саме і він вбивав мені в голову, та щось воно ніяк туди не вміщається.
— Вже майже десята. Може, подзвони мамі?
— А чим нам мама зарадить? Ми самі собі пани, малий. Всяк сам за себе, а хто задніх пасе, хай їх дідько трясе.
— Я знаю одне: раз вона годину тому не рушила, то й зараз не рушить. А я замерз.
Ми йшли по тій же таки Сьомій вулиці, і я марно силкувався подолати відстань в один крок, що завжди була між нами, коли тут із темного під'їзду вивалився якийсь п'яний і почимчикував поруч. У першу мить я подумав було, що це наш пасажир, але ні — цей був нижчий на зріст і ще нікчемніший з виду. Волосся його, скуйовджене, як брудна лев'яча грива, стирчало врізнобіч, наче промені сонця. Вбраний він був у якесь неподобне лахміття, на плечах, як пелерина, бовталось дране пальто, а порожні рукави гойдались і підскакували у такт його піруетам.
— Ти куди це хлопчика ведеш, га? — звернувся він до батька.
Батько чемно сповільнив ходу, аби п'яний, який щоразу спинявся, коли його заносило, мав змогу наздогнати нас.
— Перепрошую, містере,— відгукнувся він.— Я не розчув, що ви сказали.
П'яний старанно і не без задоволення керував своїм голосом, наче актор, що впивається власною грою.
— О-хо-хо! — тихо, але виразно прогримкотів він.— Паскуда ти, паскуда.
І помахав пальцем у себе перед носом, лукаво позираючи на нас. Вигляд у цього лахмая, незважаючи на мороз, був доволі веселий; обличчя мав пласке, грубувате і жовте, а зуби в усмішці скидались на низку дрібних насінин.
— Іди-но додому, хлопчику,— додому, до мами,— сказав мені п'яний.
Ми мусили спинитись, інакше наштовхнулися б на нього.
— Це мій син,— сказав батько.
П'яний так рвучко повернувся від мене до батька, що все його лахміття настовбурчилось на ньому, як пір'я. Здавалось, він не так одягнений у лахи, як покритий ними, наче дах черепицею, позастелюваний нерівними верствами різношерстих клаптів. Та й голос мав подібний — шорсткий, надламаний і глухувато-тихий.
— Як тобі не стидно? — сумно сказав він батькові.— Як тобі не стидно брехати про такі серйозні речі? Ану, відпусти хлопця, хай іде додому, до мами!
— Саме туди я й хочу його доставити,— відповів батько.— Тільки що, коли клята машина не заводиться.
— Це мій батько,— сказав я з надією, що п'яний нарешті відчепиться. Але той, навпаки, приступив іще ближче. В голубому світлі ліхтарів лице його вкрилося бузковими плямами.
— І ти не бреши, не заступайся за нього,— сказав він якомога лагідніше.— Він того не вартий. Скільки він тобі платить? Та байдуже, скільки — все рівно замало. А там знайде собі нового гарненького хлопчика та й викине тебе на вулицю, старий троянець.
_ Тату, ходім,— сказав я. Мені стало страшно, і я промерз наскрізь. Холод гуляв по мені безборонно.
Батько спробував протиснутися повз п'яного, той підняв руку, батько теж підняв. П'яний мимоволі відступив назад і ледь не впав.
— Бий! — сказав він, широко посміхнувшись, аж щоки заблищали.— Бий того, хто хоче спасти твою душу. Ти готовий до смерті?
Від цих слів батько застиг, як у спиненому кінокадрі. А п'яний, торжествуючи перемогу, повторив:
— Ти готовий до смерті?
І, спритно вивернувшись, підскочив до мене, обхопив за пояс і міцно стис, дихнувши на мене тим самим смородом, який часом лишали старшокласники після хімії у сто сьомому кабінеті, коли ми приходили туди на самопідготовку,— солодкаво-сірчаною мішаниною запахів.
— Ай,— сказав він,— який ти тепленький! Тільки ж бач— сама шкіра і кості! Чи ж той старий драб тебе не годує? Гей, ти! — гукнув він до батька.— Як це називається, ти, діду розпусний! Підбирати бідних хлопчиків на вулиці і шматка хліба не дати?
— Я думав, я готовий до смерті,— сказав батько,— але тепер сумніваюсь, чи це взагалі можливо. Сумніваюсь, чи навіть столітній китаєць із сухотами, пранцями і гнилими зубами готовий до смерті.
Пальці п'яного давили мені під ребра, і я вирвався з його обіймів.
— Ходім, тату!
— Зажди, Пітере,— сказав батько.— Цей добродій діло говорить. А ви — ви готові до смерті? — спитав він п'яного-— Як би ви відповіли на це питання?
Примружившись, розпрямивши плечі і груди, п'яний з півнячою гідністю вступив у батькову тінь і, дивлячись знизу вверх, проказав:
— Я буду готовий до смерті, коли тебе і тобі подібних засадять під замок, а ключ запроторять к бісовій матері.
Через вас бідним дітям спокою нема навіть у таку стужу, як нині.
Він оглянувся на мене, насупивши брови:
— Кликнемо поліцію, малий? Чи давай просто пристукнем цю бабуню, га?
І знов повернувся до батька:
— Ну, то як, шеф? Скільки даси, щоб я не кликав поліцію і тебе не накрили з цим горобчиком?
Він набрав повні груди повітря, ніби намірився крикнути, але на вулиці, що тяглася від нас в безконечність, не було видно жодної живої душі — тільки мальовані цегляні фасади та невеличкі, типово олтонські ґанки з поручнями, де на східцях то тут, то там можна було побачити прикрашену ліпленням цементну вазу для квітів, та ще безлисті дерева край хідника, що чергувались, а далі й зовсім зливалися з телефонними стовпами. Бруківка була заставлена автомобілями, хоч рідко який проїжджав мимо — через два квартали звідси вулиця заходила в глухий кут, впираючись у мур фабрики Ессіка. Ми стояли під довгою і низькою стіною з бетонних блоків — складом пивзаводу; гофровані зелені двері вже давно зачинилися щільно і з гуркотом, відлуння якого ще й зараз, здавалося, важко висіло в повітрі. П'яний почав •'шарпати батька за груди, приляскуючи пальцями, мов хотів скинути з них вошу чи нитку.