Колдуел відчув, як у нього здерев'яніло обличчя: цікаво, наскільки Гаммел свідомий того, через що його Вірі труять життя... Треба йти.
— Еле, я тобі дуже, дуже вдячний. Справді.
Якби то знаття, що його робити з отією вдячністю! Отак проживеш життя у місті, і людей, буває, в ньому любиш, а сказати їм про це не скажеш, бо соромишся.
_ На,— сказав Гаммел.— Цього не береш? — І простягнув йому лискучий стрижень. Наконечник Колдуел вже раніше механічно вкинув у бокову кишеню пальта.
— Ні, хай йому біс! Лиши собі.
— Мені воно нінащо. Такого добра в майстерні повно-повнісінько. А ти покажи Зіммерманові. Куди це годиться, щоби вчитель у школі терпів подібне свинство!
— Ну добре, Еле, твоє зверху. Дякую. Дуже тобі дякую.— Сріблистий обрубок був надто довгий і стирчав із кишені, мов автомобільна антена.
— Вчителя оберігати треба від таких дітей. Так Зіммерманові і скажи.
— Ти йому скажи. Може, тебе він послухає.
— А чому б і ні? Без жартів — чому б і ні?
— А я й не жартую.
— Я ж був у раді, котра прийняла його на роботу,— знаєш?
— Знаю, Еле.
— І до цих пір шкодую.
— Не треба, ради бога.
— Не треба?
— Він розумний чоловік.
— Так, але... щось там не те.
— Зіммерман уміє керувати, тільки дисципліни в нього нема.— Новий приступ болю затопив ногу по коліно.
Колдуелові здалося, що він збагнув суть Зіммермана ясно, як ніколи, і висловився про нього дуже влучно, та Гаммел, як на зло, не второпав і лише повторив своє:
— Щось там не те.
Його муляло болісне відчуття часу, аж усередині все переверталося.
— Я мушу йти.
— Щасливо. Скажи Кассі, нам тут сумно без неї.
— Зате їй весело. Пурхає там, як пташка. Це те, про що вона завжди мріяла.
— А тато Крамер як?
— Люкс. Сто років житиме.
— Не важко отак — щодня за кермом?
— Ні,— чесно кажучи, я навіть радий. Можу принаймні з малим побалакати. Ми з ним майже не бачились, поки жили у місті.
— Хлопчик у тебе розумненький. Віра казала.
— То він у маму вдався. Я лиш прошу бога, щоб не виріс таким одороблом, як я.
— Джордже, можна тобі щось сказати?
— Звичайно.
— Не зозла.
— Кажи що хоч. Ти ж мені друг.
— Знаєш, у чому твоя біда?
— Я дурний і впертий.
— Ні, серйозно.
Моя біда в тому,— подумав Колдуел,— що воно немилосердно болить.
— У чому?
— Ти надто скромний.
— Ти попав у точку,— сказав Колдуел, повертаючись, щоб іти. Але Гаммел як зарядився:
— А машина як — тримається?
Поки Колдуели не оселилися за десять миль від міста, вони обходились без автомобіля. В Олінджері скрізь мождіа дійти пішки, а до Олтона — під'їхати трамваєм. Але відкупили колишню Крамерову садибу, і автомобіль став необхідністю. Гаммел підшукав їм "б'юїк" випуску 1936 року — всього за 375 доларів.
— Машина чудова. Просто чудова. Щодня картаю себе за ту розтрощену решітку.
— її вже не звариш, Джордже. А мотор добре тягне?
— Казково. Я тобі вдячний, Еле, не думай, що я забув.
— Мотор там має бути добрий: той чоловік швидше, як на першій, не їздив. Він же з похоронного бюро.
Знову те саме. Гаммел вже сотні разів говорив йому про це. Видно, цей факт видавався йому особливо урочим.
— Я не з лякливих,— відповів Колдуел, здогадавшись, що в Гаммел овій уяві автомобіль аж кишить привидами. Хоча це був звичайнісінький, на чотири дверці, седан, в якому покійника й примістити ніде. Щоправда, чорнющий — чорнішої машини, як ця, Колдуел досі не бачив. Мабуть, дійсно-таки всі оті старі "б'юїки" покривали шелаком.
Розмовляючи, Колдуел щораз дужче непокоївся. Годинник у нього в голові безупинно цокав і цокав; школа владно кликала назад. Від безладного гаму довкола виснажене обличчя Гаммела аж наче пересіпувалось. Дивні видіння — роз'єднані вузли, обірвані проводи, плями нагару, старе залізяччя — вплітались у лихе Колдуелове передчуття: "А може, це розпадається давня дружба?" У мозку крутилося шестірнею: Покривали шелаком, "б'юїки", шелаком, шелаком.
— Ну, Еле,— рішуче сказав він,— я побіг. То ти не візьмеш ані цента?
— Годі, більше ні слова про це.
Отак воно завжди з тим олінджерським панством. Грошей вони не беруть, зате беруть владний тон. Зроблять тобі ласку і мають себе за богів.
Він рушив до виходу, але Гаммел і собі закульгав поруч. Раптом троє циклопів заґелґотали так голосно, що вони обернулися. Арчі, видобуваючи з горла щось схоже на передсмертний пташиний клекіт, показував пальцем на підлогу. На брудному цементі виднілися мокрі сліди. Колдуел глянув на поранену ногу — черевик геть нас як кров'ю. Чорна в брунатному світлі, вона цебеніла з рани тут-таки над п'ятою.
— Пішов би ти краще до лікаря,— сказав Гаммел.
— Піду, в обід. Хай само перестане.— Думка про отруту не давала йому спокою.— Хай стече.
Він відчинив двері, і їх огорнуло холодне повітря. Переступаючи поріг, Колдуел ненароком наліг на скривавлену ногу і аж підскочив від болю.
— Скажи Зіммерманові,— наполягав Гаммел.
— Гаразд.
— Ні, справді,— скажи.
— Це марна справа, Еле. Діти тепер зовсім не ті, що колись: Зіммерман залюбки віддає нас їм на поталу.
Гаммел зітхнув. Захисного кольору комбінезон висів на ньому мішком; з волосся посипались металеві ошурки.
— Погані часи настали...
Довгасте обличчя Колдуела дивно смикнулось — його потягнуло на жарт. Загалом почуття гумору він виказував рідко.
— Що не Золотий вік, то точно.
Шкода чоловіка, думав Колдуел, прямуючи до школи. Самотній, бідолаха, то й не набалакається ніяк, не відпустить тебе нізащо. Такі, як він, майстри своєї справи, вже нікому не потрібні — скрізь масове виробництво. На злам. Цей відслужив своє — давай іншого. Трах. Бах. Дави їх. За підручних у нього одноокі кретини, жінка спить з цілим містом, "Мобілгаз" виживає, та й "Техако", як кажуть, теж,— кінець, безвихідь. Так спокійно, по-діловому нюхати вістря, чи не отруєне... Бр-р-р!..
Але мало-помалу, поки він шкандибав до школи, а благеньке коричневе пальто від холоду почало приставати до шкіри, настрій у Колдуела змінився. В майстерні було так тепло. І майстер був добрий до нього. Як і завжди, зрештою: Гаммел доводився племінником татові Крамеру з жінчиного боку. Свого часу його слово у раді було вирішальним — ще тоді, як Колдуел отримав цю посаду, в розпал Великої кризи, коли всі оливкові дерева позасихали і Керера блукала світом, побиваючись за викраденою дочкою. Скрізь, де капали її сльози, трава більше не проростала. Вінок на її голові розсівав трутизну, і відтоді отруйний плющ розбуявся під кожним порогом. А до того усе в Природі було прихильне Людині. Кожна ягідка мала у собі властивість любовного зілля, і якось, збігаючи легким галопом по схилах Пеліо-ну, він підстежив юну Харікло, що збирала хрінницю на лузі...