— Золоті слова,— озвався батько.— Куди не ткнусь, він завжди поперед мене вискочить, це вже точно.
— Розумієте,— вів далі доктор, роблячи дивні, двозначні жести: то він складав докупи пухкі карликуваті долоні, то ребром однієї постукував поперек другої,— Луїс не знав, що таке труднощі. Все йому давалося легко, тому й характер не виробився, розумієте? От він і розповзається,— доктор заворушив у повітрі білими скарлюченими пальцями,— як ракова пухлина. Цьому чоловікові не можна вірити, хоч він і читає Біблію щонеділі у реформатській церкві. Их-ха. Була б моя воля, Джордже, я б узяв скальпеля,— тут його великий палець звівся догори і справді видався мені дуже твердим і гострим,— та й вирізав його геть.
Туго напнутий серповидний палець, рубнувши по кривій, відсік пласт повітря.
— Вдячний вам за відвертість,— сказав батько,— але, наскільки я розумію, мені, та й усім нам у школі, бідолахам, не здихатися його ніколи. Добрих три чверті міста на нього молиться — люди його обожнюють.
— Люди дурні,— сказав доктор Аплтон, так різко подавшись уперед, що його черевики м'яко плюхнули на килим.— Це єдине, чого мене навчила лікарська практика. Люди в більшості своїй безнадійно дурні.— Він поплескав батька по коліну — раз, другий і третій — і продовжував довірливим шепотом: — А от коли я поступив у медичний коледж — туди, на південь,— там, знаєте, що про мене думали? Хлопець із села, темнота. Але за рік такого вже ніхто б не сказав. Хай, може, я був не такий хапкий, як дехто, але з характером. Я не хапався, сидів собі потихеньку над книжками. А як дійшло до випуску — хто, як ви гадаєте, першим був? Га, Пітере? Ти мудрий хлопчик — хто, по-твоєму?
— Ви,— сказав я. Я не хотів цього сказати, але що ж, коли з тебе силою тягнуть. З цими олінджерськими панами завжди так.
Доктор Аплтон тільки глянув на мене — ні кивнув, ані посміхнувся,— взагалі ніяк не показав, що чув мою відповідь. Тоді глянув на батька, кивнув йому і мовив:
— Ну, не зовсім першим, але майже. Цілком непогано, як на хлопця з села, котрого мали за тугодума. Джордже, та чи ви чули, про що я говорив?
І — без жодного попередження, у той дивний спосіб, яким усі себелюбні балакуни уривають розмову, ніби це їхній час змарновано — зірвався з місця, зник у своїй святая святих і чимось там невидимо дзеленькав. Повернувся він із пляшечкою вишневої рідини, такої густої і блискучої, що вона швидше скидалася на ртуть, ніж на рідину. І, втиснувши пляшечку в бородавчасту батькову руку, сказав:
— По одній столовій ложці кожні три години. Поки нема рентгенівського знімка, ми нічого нового не дізнаємось. Відпочивайте і менше думайте. Ну, а без смерті, бачите, і життя не було б. Здоров'я,— на його нижній губі ворухнулась усмішка,— це тваринне самопочуття. А в нездоров'я нашого переважно два джерела — голова і спина. Ми зробили дві помилки: раз — що зіп'ялися на ноги, а два — навчилися думати. Звідси зайве напруження спинного мозку і загальне перенапруження нервів. Все це впливає на мозок, а мозок — на тіло.
Він сердито підійшов до мене, різко відкинув волосся з чола і впився поглядом у шкіру.
— На голові в тебе менше, ніж у мами,— сказав він і забрав руку.
Ошелешений, принижений, я взявся пригладжувати чуба, щоб прикрити чоло.
— А що чувати від Скіппі? — спитав батько.
Весь докторів блискотливий запал одразу зник; переді мною стояв старий одутлий чоловік у жилеті з підхопленими гумкою рукавами.
— Працює на посаді в Сент-Луїсі.
— І ви мовчите! Це все зі скромності,— сказав йому батько.— Але я чудово знаю, що ви ним чортзна-як пишаєтесь. Я й сам пишаюся — до мого власного сина він у мене найкращим учнем був, і, здається, моє безголов'я не дуже на нім відбилося, слава богу.
— Все найкраще у нього від матері,— сказав доктор Аплтон, помовчавши, і ту ж мить усе померкло. Приймальня здалась мені давно неживою пусткою, оббиті чорною шкірою крісла скорботно зітхали під тягарем примарних постатей у чорному. Відлуння наших голосів і кроків тут же губилось, поглинене прахом, і я ніби відчував на собі погляд дуже далекого, тисячолітнього майбутнього. Батько витягнув гроші. Доктор одвів назад його руку і сказав:
— Почекаєм до розв'язки.
— Спасибі вам за щире слово,— попрощався з ним батько. А надворі, де нас ухопив скрипучий, без інею, життєрадісний мороз, сказав мені:
— Бачиш, Пітере? Того, що я хотів знати, я так і не дізнався. Від них дізнаєшся!
— А що було перед тим, як я прийшов?
— Вимордував мене, як міг, і виписав направлення на рентген — Олтон, гомеопатична клініка, шоста година.
— А для чого це?
— Хто його знає, для чого. Його не розбереш. Отак він і робить собі репутацію.
— По-моєму, він недолюблює Зіммермана, тільки я щось не дуже второпав, чому.
— Та тому, Пітере, що Зіммерман... Гадаю, тобі можна сказати, ти вже великий хлопець,— у Зіммермана начебто був роман з дружиною доктора Аплтона. Це було — якщо воно взагалі було — ще до твого народження. І, начебто, декому навіть неясно, хто батько Скіппі.
— А де зараз місіс Аплтон?
— Ніхто не знає, куди вона ділася. 1 чи живе, чи померла...
— Як її звали?
— Корінна.
Живе чи померла, роман, до твого народження — від слів цих, наповнених таємничим змістом, вечір, що заливав чашу видноколу, здався бездонно глибоким, а з-над обрію визирала, оповивши його, як змія, батькова смерть, і кільце її щораз стискалося. Темрява, що стрімко зринала над верхами будинків і линула просто між зорі, які тонули в ній, наче краплі слюди в океані, була такою всеосяжною, що могла крити в собі навіть цю, найгрізнішу з усіх на світі несусвітностей. Я намагався не відставати від батька — його профіль у вуличному світлі здавався блідим і похмурим,— та він, наче привид, весь час тримався на крок попереду. Батько натяг свою шапку, а от у мене голова мерзла.
— Куди ми тепер?
— Поїдемо в Олтон,— відповів він.— Зроблю отой рентген в клініці і забіжу в АМХ,— це якраз навпроти. А ти йди в кіно. Там тепло, погрійся, а потім приходь у клуб. Десь так о пів на восьму чи трохи пізніше. Змагання повинні до восьмої кінчитись. Зараз майже чверть на шосту. В тебе стане грошей на бутерброд?