— Кого це ти вдарив? — спитав я.
— Дайфендорфа. Та сучка Дейвіс геть бідолаху з розуму звела.
_ Який він бідолаха? Поламав нам решітку, а тепер ще
й хоче тебе без роботи залишити. А ти йому дві хвилини тому про життя своє тут розказував!
— Він нездара, Пітере. Мені його шкода. Чорт чортові любий.
Я проковтнув заздрість і сказав:
— Тату, але ж відгук не такий вже й поганий.
— "Поганий" не те слово,— відповів батько, походжаючи вздовж парт з присішком для рами в руці.— Він убивчий. Та так мені й треба. П'ятнадцять літ вчителюю, а все так, як там написано. П'ятнадцять літ пекла.
Він витяг з книжкової шафи ганчірку і вийшов. Я ще раз перечитав відгук, намагаючись збагнути, що ж Зіммерман думав насправді. Але не збагнув. Батько повернувся, намочивши ганчірку під питним фонтанчиком в коридорі, і ритмічними розмашистими рухами, малюючи поперечні вісімки, почав витирати дошку. Цей методичний шурхіт підкреслював тишу; високо на стіні клацнув годинник, підкоряючись своєму начальникові, що висів у Зіммермана в кабінеті, і перескочив із 4.17 на 4.18.
— Що він має "На увазі,— запитав я,— під гуманістичним змістом природничих наук?
— Це ти його спитай,— відповів батько.— Може, він знає. Може, десь у самій серединці атома сидить собі чоловічок У гойдалці і читає вечірню газету.
— Думаєш, це дійде до шкільної ради?
— Моли бога, щоб не дійшло, малий. Його вже підшито до справи. У раді в мене троє ворогів, один друг і ще один невідомо хто. До цієї місіс Герцог не знаєш, з якого боку підступитися. Всі вони не проти були б мене збутись. Геть сухостій. Он скільки ветеранів війни на списку, і всім роботу подай,— бурмотів він, витираючи дошку.
— А може, тобі й варто покинути школу,— сказав я. Ми з мамою не раз обмірковували це питання, та наші
міркування завжди зводились нанівець, бо щоразу впирались у той незаперечний факт, що тільки завдяки батьковій роботі ми мали де і за що жити.
— Пізно вже, пізно,— сказав батько.— Надто пізно. Він глянув на годинник і вигукнув:
— О боже, та я таки справді спізнююсь! Я ж сказав Аплтону, що буду о пів на п'яту.
Мені від страху заклякло обличчя. Батько ніколи не ходив по лікарях. Це був перший доказ, що хвороба його — не вигадка; вона почала проявлятися, як пляма на тканині.
— Справді? Ти справді туди йдеш? Я благав його сказати "ні".
Він знав, про що я думаю, і ми дивилися й дивилися один на одного крізь вібруючу сутінь кімнати, а десь далеко хряснули дверцята шафи, хтось свиснув, клацнув годинник на стіні.
— Я дзвонив до нього,— сказав він так, ніби признавався до гріха.— Просто хочеться ще раз послухати, який він був зух, коли вчився на медика.
Він розвісив ганчірку на спинці стільця, щоб просохла, підійшов до вікна, розкрутив стругачку для олівців, і стружка рожевим струменем потекла в кошик для сміття. По кімнаті, наче жертовні пахощі, розлився дух кедрового дерева.
— Можна мені з тобою? — запитав я.
— Не варто, Пітере. Піди собі до кав'ярні, посидь з друзями. А я за годину тебе заберу, і поїдемо в Олтон.
— Ні, я з тобою. В мене нема друзів.
Він витяг із шафи своє немилосердно куце пальто, і ми вийшли разом. Батько замкнув кабінет, ми спустились на перший поверх і попрямували коридором повз блискучий стенд зі спортивними трофеями. Цей стенд справляв на мене гнітюче враження; вперше я побачив його, коли був зовсім маленький, і до цього часу в мене збереглося забобонне відчуття, ніби там у кожній срібній урні лежить прах якогось небіжчика. Геллер, старший над прибиральниками, розкидав перед собою крихти червоного воску й попихав їх широкою шваброю, ідучи нам назустріч.
— Що* не день, то свіжий гріш! — гукнув йому батько.
— Ах, ja,— відгукнувся прибиральник.— Як гольова сивіє, то чольовік мудріє.
Геллер був низькорослим смаглявим німцем з густою чорною чуприною, дарма що йому вже виповнилося шістдесят. Він носив пенсне, і це надавало йому такого вченого вигляду, яким не могла похвалитися більша половина учителів. Його голос услід за батьковим луною покотився порожнім коридором, що, здавалось, волого полискував там, де з дверей або з вікон падали смуги світла. Я заспокоївся — щось настільки свавільно-грізне, як смерть, не мало права увійти в світ, де двоє дорослих чоловіків перекидаються такими звичайними фразами. Батько почекав, поки я збігав до своєї шафки в бічному крилі по куртку й підручники; я подумав — і, як виявилося, даремно,— що, може, найближчим часом випаде вільна хвилина і я підучу уроки. Повертаючись, я почув, як батько вибачається перед Геллером — схоже, за якихось кілька слідів, залишених ним на підлозі.
— О ні,— говорив він,— я не хотів би такому чудовому працівникові, як ви, утруднювати й без того важку роботу. Думаєте, я не знаю, скільки праці треба, щоб втримати чистоту в цьому хліві? Та тут щодня, як в авгієвій стайні!
— Та що вже там,— стенув Геллер плечима. Його чорна постать перегнулася вдвоє, і здавалося, ручка швабри протикає її наскрізь. Коли він випростався, на долоні у нього лежало кілька сухих довгастих окрушин, трохи більших за звичайні смітинки,— не одразу й добереш, що воно таке.
— Насіння,— сказав він.
— І кому це забаглося приносити насіння? — здивувався батько.
— Може, з апельсина? — висловив здогад Геллер.
— Ось тобі й маєш,— ще одна таємниця,— сказав батько, якось наче знітившись, і ми вийшли надвір.
День стояв ясний і холодний. Сонце, повиснувши над західною околицею міста, світило нам у спину, і перед нами бігли довгі тіні. Ми з батьком зливалися в одну гарцюючу тінь якоїсь ніби одноголової істоти на чотирьох ногах. Шиплячи й розбризкуючи іскри, промчав на захід, до Олтона, трамвай. Нам теж, зрештою, треба було туди, але поки що ми верстали шлях проти течії. Мовчки, широкими кроками — на два батькових припадало три моїх — ми перетнули шкільний майданчик. На ньому, за кілька метрів від хідника, стояла дошка оголошень. Оголошення для неї писали старшокласники на уроках міс Шрак; зараз під склом виднілась велика буква "Б", розмальована кольорами нашої школи — бордо і золотом, і повідомлялося:
Ми перейшли криву асфальтову стрічку, що відділяла територію школи від гаража Гаммела. Тут захляпана машинним маслом бруківка скидалася на карту із ніким ще не відкритими островами, архіпелагами і континентами. Ми проминули бензоколонки, а за ними — білий ошатний будиночок, де обіч невеличкого ґанку темнів розіп'ятий на драбинці скелет