У цю хвилину Дайфендорф почав щось подібне співати батькові своїм немічним, скрипливо-скигливим голосом:
—— І зовсім я не ворог вам, містере Колдуел. Я вас люблю. І всі вас люблять.
^— Оце ж бо й зле, Дайфендорфе. Для вчителя в школі це найгірше, що може бути. Я не хочу, щоб ти мене любив. Я хочу іншого: щоб у мене на уроці ти раз на день, а п'ять разів на тиждень висидів п'ятдесят п'ять хвилин тихо. Хочу,
Дайфендорфе, щоб, заходячи в мій кабінет, ти ціпенів від страху. "Колдуел Дітовбивець" — ось як я хочу, щоб ти думав про мене. Р-р-р-р!
Я відвернувся від вікна і навмисне розсміявся, перериваючи їм розмову. Вони сиділи обабіч обдертого жовтого стола, нахилившись один до одного, мов конспіратори. У батька був хворобливий колір обличчя, начеб його нудило; скроні позападались і лисніли; стіл перед ним був закиданий паперами, бляшаними зубастими затискачами і прес-пап'є, схожими на зачаклованих ропух. Дайфендорф відбирав його останні сили: робота в школі вимучувала його. Я бачив це, але був безпорадний. Я був безпорадний, бачачи з самовд о воле ної посмішки Дайфендорфа, що вся ота сумбурна батькова балаканина тільки утвердила в ньому відчуття вищості, відчуття, що поруч з цим старим, спустошеним, навісним чоловіком він сам — молодий, охайний, врівноважений і непереможний.
Батько, знітившись від мого сердитого втручання, змінив тему.
— Будь в АМХ 1 о пів на сьому,— кинув він Дайфендор-фові. Там сьогодні змагалися з плавання, і сам Зіммерман вболівав за команду.
— Ми їм нараз носа втрем, містере Колдуел,— пообіцяв Дайфендорф.— Вони почнуть випендрюватися і програють тільки так.
Наша команда за весь плавальний сезон не виграла ні разу: Олінджер був цілком сухопутним містечком. Громадського басейну ми не мали, а дно загати біля богадільні було встелене битими пляшками. Одним помахом руки — одним із тих незбагненних помахів, які помагали Зіммерма-нові тримати своїх учителів у постійному й зручному для нього стані непевності — мого батька назначили тренером команди плавців, дарма що через грижу він не міг навіть у воду ввійти.
1 АМХ, Асоціація Молодих Християн — молодіжне товариство. (Тут і далі примітки перекладача).
— Зробити все, що можна — це все, що можна зробити,— сказав батько.— Пішки по воді не підеш.
Тепер мені здається, що він чекав заперечення, але тоді ніхто з нас трьох не відчув потреби перечити.
Третьою була Джуді Ленджел. Про Джуді мій батько був думки, що її батечко хоче витиснути з неї більше, ніж вона може дати. Я думав інакше: як на мене, Джуді була звичайне дівчисько, яке, не славлячись ні вродою, ні умом, зумисне розтроюджувало в собі дріб'язкове честолюбство, щоб мучити ним довірливих учителів, як-от мого батька. Вона скористалась мовчанкою і сказала:
— Містере Колдуел, я хотіла спитати про завтрашню контрольну...
— Хвилиночку, Джуді.
Дайфендорф уже зібрався іти, ситий по саме нікуди. Мало що не зригнув, встаючи з місця. Батько спитав його:
— Дайфі, а як щодо курива? Як тільки ще раз почую, що ти куриш — викину з команди.
З порога долинуло ледь чутне юродське скигління:
— Та я, відколи сезон почався, й у рот не брав, містере Колдуел.
— Не бреши, дитино. Брехнею довго не проживеш. Мені вже чоловік п'ятдесят сім донесло, що ти куриш, і як виявиться, що я тебе покриваю — Зіммерман мене з'їсть.
— Добро, містере Колдуел. Я все зрозумів.
— Щоб мені сьогодні був брас і двісті двадцять вільним стилем.
— Буде, містере Колдуел.
Я заплющив очі. Боляче було слухати, як батько розмовляє тоном тренера — це здавалось таким принизливим. Хоч, коли міркувати чесно, хіба мені не хотілося, щоб він говорив саме так — звичайним, впевненим, життєво-важливим тоном, як інші чоловіки? Можливо, мені заболіло те" Що Дайфендорф міг дати батькові щось цілком конкрет-не — наприклад, виграти заплив брасом і вільним стилем,— а я не міг. Соромлячись виставити напоказ свою шкіру, я так і не навчився плавати. Водна стихія була недоступна для мене, тож я закохався в повітряну: повітря я вмів від. чувати і носив у собі хвилюючі згустки цих відчуттів, які називав Майбутнім; отам я й надіявся винагородити батька за його страждання.
— Прошу, Джуді,— сказав він.
— Я не зрозуміла, з чого завтра контрольна.
— Розділ восьмий, дев'ятий і десятий, як було сказано на уроці.
— Ой, так багато!
— Переглянь їх, та й тільки. Ти ж не дурна дівчинка. Знаєш, як треба вчитися.
Батько з ляскотом відкрив книжку — сірий підручник з мікроскопом, атомом і динозавром.
— Шукай виділені слова,— сказав він.— Ось. Магма. Що таке магма?
— А буде це питання?
— Питань, Джуді, я тобі не скажу. Це було б нечесно щодо інших. Але просто, щоб знати — що таке магма?
— Це та, яка з вулканів витікає?
— Що ж, можна й так. Магма — це вулканічна порода в розплавленому стані. Або ось. "Назвіть три види гірських порід".
— Ви це будете питати?
— Не скажу я, Джуді. Сама розумієш. Ну, то які бувають породи?
— Метафоричні...
— Вулканічні, метаморфічні й осадові. Дай приклад кожної.
— Граніт, мармур і вапняк,— сказав я. Джуді перелякано глипнула на мене.
— Або базальт, сланець і пісковик,— сказав батько. Джуді глипала то на мене, то на нього, ніби ми змовились
проти неї. В цю хвилину так воно і було. Взагалі бували такі щасливі хвилини, коли ми з батьком становили одне ціле, маленьку двохосібну команду.
— Хочеш, я скажу тобі одну цікаву річ, Джуді? — мовив батько.— Найбагатше на континенті родовище сланцю знаходиться тут-таки, по сусідству, в Ліхайтонському і Норт-гемптонському округах нашого штату.
Він обернувся і постукав кісточками пальців по дошці.
_ Всі класні дошки у всій нашій країні — від краю і до
краю — походять звідти,— сказав він.
— Це не обов'язково знати, правда?
_ Ні, звичайно. В книжці цього нема. Але я думав, тобі
буде цікаво. Ти постарайся, щоб тобі було цікаво. Забудь про оцінки; батько від цього не вмре. Не пересилюй себе, Джуді; коли я був такий, як ти, я не знав, що значить бути молодим. І так і не дізнався. Послухай мене, Джуді. Що дано одним, не дано іншим. Але кожному щось дано — хоч би й те, що він просто живе на світі. Милосердний господь не для того пустив нас на світ, щоб ми страждали через те, чого не маємо. Хто має два таланти, не буде сердитися на того, у кого їх п'ять. Ось візьми нас із Пітером. У мене жодного таланту нема, а в нього аж десять; та я не гніваюсь на нього. Я його люблю. Він же мій син.