Ґрунтова дорога, виводячи на сто двадцять друге шосе, закінчувалась підступним горбком, де легко було заглухнути. Тут стояли у ряд поштові скриньки, наче вишикувані у вуличку шпаківні, дорожній знак "стоп", весь в іржавих дірках від куль, і обчімхана яблуня. Батько глянув уздовж шосе, виявив, що воно порожнє, і, не гальмуючи, взяв приступом останній бар'єр — поорану коліями обочину шосе. Нарешті ми нагорі, на безпечній, твердій дорозі. Батько знов перейшов на другу швидкість, заревівши двигуном, тоді на третю, і "б'юїк" переможно помчав уперед. До Олінджера було одинадцять миль. Починаючи звідси, дорога поволі йшла на спад. Я з'їв половину грінки, обсипавши холодними крихтами книжки і коліна. Банан я почистив і з'їв увесь — не так з голоду, як для того, щоб зробити приємність мамі, і, спустивши скло, пожбурив шкіркою та огризком грінки просто у втікаючий краєвид.
Звідусіль щось кричали квадратні, прямокутні і восьмикутні рекламні щити. На одній ветхій стодолі на цілу стіну вид-нілося: "ЖУВАЛЬНИЙ ТЮТЮН ФІРМИ ПОНІ". Поля, де влітку місцеві меноніти в брилях і чорних капелюхах визбирували помідори, де огрядні чоловіки на вузьконосих, яскраво-червоних тракторах гойдались на хвилях ячменю, лежали тепер оголені і здавались до болю беззахисними, благаючи небо прикрити їх сніжною ковдрою. З-за рогу вишкандибала на шлях халабуда бензозаправки з двома помпами, обклеєна пошарпаними рекламами безалкогольних напоїв, і відкотилася назад, з'явившись ще раз у дзеркалі сміховинно зморщеною, а крилатий кінь на брудній вивісці, яку годі було прочитати, щораз меншав і меншав. Дзвякнула на вибоїні кришка ручного багажника. Ми в'їхали у Файєр-таун. Центром цього селища були чотири кам'яниці з пнчаника,— колись тут мешкала місцева аристократія. В одній з них протягом півстоліття містилася харчевня "Десята миля" — біля ґанку і досі стриміла перекладина конов'язі. Вікна були забиті дошками. Далі ішла пізніша, не така густа забудова: крамниця зі шлакоблоків, де продавали пиво ящиками; два нових будинки на високих цоколях, але без східців, хоча в обох жили люди; порожній мисливський будиночок віддалік від дороги, в якому світилося тільки по суботах та неділях, коли тут з'являвся чималий гурт чоловіків, а іноді й кілька жінок; ряд високих коробок міського типу під взірчасто викладеним етернітом, зведених перед самою війною і начинених, як вважав мій дідусь, нешлюбними дітьми, що вмирали з голоду. Ми розминулись із оранжевим шкільним автобусом — він чмихав нам назустріч, у напрямку селищної школи. Я, за місцем проживання, повинен був ходити до цієї школи, та мене порятувало те, що батько вчителював в олінджерській. Я боявся дітей з нашої околиці. Колись мама змусила мене записатися в Клуб любителів сільського господарства. У всіх моїх товаришів по клубу були розкосі, овальні очі і гладенька, землистого кольору шкіра. Тупе невігластво одних і цинічна обізнаність інших однаково видавалися мені дикунськими, чужими моїм пориванням до висот культури. Ми збиралися в підвалі церкви, і після годинного огляду слайдів про захворювання худоби та шкідників кукурудзи я, обливаючись потом від страху перед задухою, випливав на холодне повітря і припадав удома до альбому з репродукціями Вер-меєра, як потопаючий до спасенного берега.
Справа від нас показалося кладовище, де округлі надгробки під різними кутами хилилися до земляних горбків. З-поміж дерев вигулькнув статечний кам'яний шпиль дзвіниці лютеранської церкви і на мить уперся новим хрестом у сонце. Будувати дзвіницю помагав і мій дідусь — штовхав тачку з кам'яними брилами по вузькому дощаному настилу. Він не раз нам описував, красиво жестикулюючи, як прогиналися дошки у нього під ногами.
Ми з батьком почали спускатися з Файєр-Хілл — вищого і пологішого з двох горбів, через які вів шлях до Олінджера й Олтона. Десь на половині спуску лісосмуга обірвалась, і очам відкрився чудовий краєвид. Переді мною, наче на задньому плані літографії Дюрера, лежала невеличка долина. Посеред пагорків та узвиш, помережаних сірими парканами, з брунатними цятками валунів, розкиданих, як вівці по пасовиську, пишався маленький будиночок, що, здавалося, виріс просто з землі. Для всіх, хто дивився з шосе, будиночок виставляв напоказ свій широкий, схожий на пляшку, димар, викладений з нетесаного каміння урівень з бічною стіною і недавно побілений. А з цього бокатого білесенького димаря, чиї нерівні контури вписували прямокутник стіни у хвилясте довколишнє тло, вилась ледь помітна цівка диму — знак, що в будиночку хтось живе. Я думав, що тут, мабуть, усе, як тоді, коли мій дідусь допомагав зводити церковну дзвіницю.
Батько втиснув підсос до кінця. Стрілку покажчика температури мов заклинило на лівім краю шкали; пічка вперто не хот.іла заявити про себе. Батькові руки, що керували автомобілем, рухались з якоюсь силуваною спритністю, торкаючись металу і затверділої від холоду гуми.
— Де твої рукавиці? — спитав я.
— По-моєму, на заднім сидінні.
Я обернувся: на задньому сидінні, між зім'ятою картою автомобільних доріг та клубком мотузки лежали скорчені, долонями догори, шкіряні рукавиці, що їх я купив батькові на різдво. Я заплатив за них мало не дев'ять доларів з тих, що встиг наскладати на художню школу від літа, коли збив трохи грошей на грядці полуниць, закріпленій за мною клубом. Я так стратився на рукавиці, що мамі купив лише книжку, а дідусеві носовичок — дуже вже мені хотілося, щоб батько подбав про себе, як це завжди робили батьки моїх друзів. Рукавиці якраз прийшлися. Він одягнув їх першого ж дня і залишив на передньому сидінні, але коли одного разу туди втиснулось аж троє чоловік, рукавиці закинули назад.
— Чого ти їх не носиш? — запитав я.
Я майже завжди говорив з ним прокурорським тоном.
— Надто вони добротні,— відказав він.— Це чудові рукавиці, Пітере. Я знаю, що таке якісна шкіра. Ти, певне, цілий маєток на них потратив.
— Та не зовсім, але хіба тобі не холодно в руки?
— Холодно, хлопче. Сьогодні добряче пробирає. Вважай, у баби Зими в самій пазусі сидимо.
— То чого ти не хочеш надягти рукавиці?