Дивились лише медальйончики на стінах. Я знайшов у комоді пару штанців, де гумка ще сяк-так животіла; теніску натягнув задом наперед.
— Ви мене переживете, тату,— голосно сказав батько внизу.— А моя смерть уже в кишках сидить.
Це було сказано настільки прямо і страшно, що мені самому закрутило в животі.
— Таж дитина, Джордже! — сказала мати.— Припинив би ти цей спектакль.
Голос її віддалявся від сходів.
— Гм? Гадаєш, малому буде прикро?
Перед самим різ двом батькові виповнилося п'ятдесят; він завжди казав, що не доживе до п'ятого десятка. А переступивши цю межу, дав язикові волю, так нібито тепер, коли формально він вже покійник, усе, що б він не говорив, не мало значення. Оця його вседозволеність привида інколи й справді лякала мене.
Я стояв перед шафою і гаяв час. Можливо, передчував, що вибрану зараз одежу доведеться змінити не скоро. Можливо, зволікав, відчуваючи наперед тягар того випробування, яке мене чекало. Ніс, невдоволений моєю нерішучістю, почав свербіти; хотілося чхнути. Солодко "ив переповнений міхур. Я зняв з плічок сірі фланелеві штани, хоч складка на них уже розійшлася. У мене було три пари штанів: коричневі зараз у чистці, а на синіх внизу ширіньки ганебно красувалася безбарвна пляма. Походження її було для мене загадкою, і я завжди почувався несправедливо звинуваченим, коли їх повертали з чистки разом з образливим друкованим ярликом: "За плями, що не виводяться, відповідальності не несемо".
Щодо сорочки, то червона сьогодні, здається, буде найкраща. Я рідко надягав її, бо на червоному тлі виразно було видно білі крупинки, що сипалися з волосся, як лупа. "Ніяка це не лупа", кортіло мені сказати всім і кожному, так ніби це могло служити виправданням. Проте, якщо я пам'ятатиму, щоб не чухати голову, все буде гаразд,— і мій благородний запал виявився сильнішим за всі побоювання. У цей чорний день я принесу моїм однокласникам пурпуровий дарунок, титанічну іскру, оздоблену двома кишенями емблему тепла. Шерстяні рукави вдячно ковзнули на руки. Сорочка коштувала вісім доларів; мама ніяк не могла втямити, чому я її ніколи не ношу. Вона взагалі рідко згадувала про мій "недолік", а коли згадувала, то так уже бідкалась, наче йшлося про неї саму. А в неї, порівнюючи зі мною, можна сказати, нічого й не було, хіба що на нігтях та під волоссям на лобі. Проте я не мав за це зла на неї — вона й без цього страждала доволі.
Батько вів своєї:
— Ні, Кассі, тато повинен мене пережити. Він прожив гарне життя. Тато Крамер заслужив собі, щоб жити вічно.
Ще не чуючи відповіді, я вже знав, як мама сприйме ці слова — як ущипливий натяк на те, що тато її живе надто довго, що не перестає висіти на нас тягарем. Мати моя була впевнена, що батько свідомо допікає старому, аби швидше загнати того в могилу. Чи мала вона рацію? Хоч багато що й підтверджувало її припущення, я однаково в них не вірив. Надто вже надумані вони були і надто безрадісні.
Шум води в раковині під моєю кімнатою свідчив, що мати не здобулася на відповідь. Я міг уявити її зараз: шия від гніву взялася плямами, кутики носа побіліли, і шкіра біля них нервово тремтить. Здавалося, хвилі емоцій, що розбурхалися внизу, підхоплюють і мене. Присівши на край ліжка, щоб натягти шкарпетки, я наче відчув, як здіймаються під ногами старі мостини.
Дідусь сказав:
— Ми не можемо знати, коли нас покличуть. Ніхто в цьому світі не може знати, хто на тому потрібен.
— Зате я твердо знаю, що я там не потрібен,— сказав батько.— У чому в бога точно нема потреби — то це бачити мою пику.
— Бог знає, Джордже, що ти потрібний нам.
— Не потрібний, Кассі. Для вас було б ліпше, якби я згнив на смітнику. Мій батько помер у сорок дев'ять років, і це було найкраще, що він для нас зробив.
— Твій батько зневірився в житті,— сказала мама.— А тобі чого зневірятися? У тебе є чудовий син, прекрасна ферма, любляча дружина...
— І коли старий опинився, нарешті, в могилі,— вів далі батько,— отоді моя мати справді дала собі волю. То були найщасливіші роки її життя. Оце була феноменальна жінка, тату!
— Ах, який жаль,— сказала мама,— що чоловікам не можна одружуватися з власними матерями.
— Не будь дитиною, Кассі. З моєю матір'ю батькові було не життя, а пекло. Вона його поїдом їла.
П'ята на одній із шкарпеток зяяла діркою, і я заштовхав її в глиб черевика. По понеділках у моїй шухляді валялися тільки розпаровані шкарпетки, та ще оті грубі, вовняні, що їх на різдво прислала тітка Альма з Трої, штат Нью-Йорк. Тітка тим і займалася, що скуповувала дитячі речі для тамтешнього універмагу. Шкарпетки ці, як я здогадувався, були недешеві, але забирали стільки місця в черевику, аж здавалося, нігті на пальцях загинаються досередини, тож я їх і не вдягав ніколи. Черевики у мене — ще одна моя марнославна слабинка — були замалі: десятий з половиною замість одинадцятого розміру, що підходив би саме враз. Мені ніколи не подобалися лапаті ноги, і самому хотілося мати маленькі і зграбні, як у танцюристів.
Спортивною ходьбою я рушив із своєї кімнати через кімнату батьків. Ковдри на їхньому ліжку були безцеремонно відкинуті, оголивши дві вм'ятини на матрасі; на подряпаному комоді повно гребінців усіх можливих розмірів та мастей — їх мій батько понаносив зі шкільного бюро знахідок. Він завжди тягнув додому подібний мотлох, наче пародіюючи в цей спосіб свою роль постачальника сім'ї.
Сходи, затиснені між побіленою стіною і дерев'яною перегородкою, були вузькі і круті. Внизу, де трикутні стоптані сходинки завертали, бракувало поручнів. Мій батько, переконаний, що одного чудового дня дідусь, недобачаючи, звалиться на повороті, не раз давав собі слово поставити поручні. Він уже був купив їх за долар на олтонському складі брухту. Та вони й досі стояли забуті в сараї під стінкою. Так було майже з усіма батьковими прожектами, що стосувалися ферми. Вибиваючи ногами мелодійний ритм, як Фред Астер, я збіг униз, проводячи рукою по голій стіні праворуч, її нерівна гладка поверхня щомить вислизала з-під пальців, наче це була не стіна, а живе тіло якоїсь величезної сумирної істоти, тремтячої від холоду, що проникав крізь камінь знадвору. Стіни нашого дому, з великих піщаникових брил, зводили богатирської сили муляри сто років тому.