Келґарійські дядьки

Страница 4 из 4

Докия Гуменная

Треба цих людей розуміти. Вони тяжко працювали, поки доробилися свого багатства. Їм здається, що праця, нецілеспрямована на збагачення — не праця. Як хто; вчився-вчився, а бідний і не може своєю розумовою пращею себе прогодувати, то за такого не варт дати й одного ходака. Але це ж так само здається й селянинові, що тільки одна мужицька робота, хліб орати — робота. Всі інші — пани. Над цим селянином тяжить вікова традиція зненависти до тих, що коштом його праці жили в палацах та добре їли. Ця законна зненависть до, минулого переноситься на сучасність, і що найгірше, на ту категорію людей, що працює так само, як і вони, тільки не фізично, а розумово.

— Нам заздрять, що от Садовники — готельники, багачі. А скільки треба було наробитися, щоб дійти до того, — огірчено каже пані Садовник. — Тринадцять літ провадила я ґросерню, бучерню, молочарню, сільськогосподарські машини, скільки натягалася я тягарів, а ще й удома треба було все поробити, обійти сім’ю з п’ятьох осіб. Я не навчена дармувати. Ми робили, а хтось хоче панувати…

— Хто ж? Ваші ж діти, — на це я їй. Справді, хто ж ці "пани" — лікарі, вчителі, агрономи, адвокати, що я з ними познайомилася в Алберті? Фармерські діти. Та й найстарший син Садовників, здається, вже "пан": він — директор і господар власної цементовиробні.

Може я й розгнівала гостинну пані Садовник, але таки сказала. Бо вдається, що таки тут криється причина розриву межи поколіннями. У цьому ототожненні панів і інтелігенції. Канадійська українська інтелігенція вийшла з надрів таких самих фармерів, що й пані Садовник; свою вивчену верству треба плекати, а не ненавидіти її й зневажати. Без любовного плекання своя інтелігенція й не зродиться, а без неї не може оформитися й українська свідомість наймолодшого покоління. Самих датків на церковне будівництво вже сьогодні мало, треба, щоб виховувалися свої композитори, музики, письменники, актори, малярі… Може це вже будуть внуки фермерів — не шкодить. І на таку "розкіш" не жалуйте коштів, дорогі наші українські багачі, бо як пожалуєте, то всі оті вибудувані церкви в другому поколінні вже будуть або непотрібні (бо діти і внуки перейдуть до англійських церков), або стануть неукраїнські і лунатиме там китайська молитва. А доростаюче покоління, ваші діти й внуки, всмокчеться з усіми талантами й здібностями у кращу, вищу культуру. Інакше кажучи, станемо угноєнням. Вже сьогодні самими писанками, вишивками та аматорщиною не відбудемось.

Я не могла так повно розгорнути свої думки перед панею Садовник, тим більше, що вона все одно не розуміла, чого це я безпотрібно шалаюся по Алберті. Замість пильнувати якогось прибуткового діла, я аж до Келґарі забилася, все шукаю якихось динозаврів. Динозаврів, зрештою, можна побачити і в келґарійському паркові, а я всіх розпитую, як це дістатися до Бед Лендс. Втім, своєю стихійною частиною душі вона відчула, що я — "з того села", і прийняла мене так, як годиться "у тому селі". Возила по гостях, де сама їздила, переночувала, Дбала, щоб у її хаті я не була голодна.

4.

А надворі вже мороз і сніг. Оце й захопив мене той мороз, що його, вже два тижні так боязко виглядають албертійці. Квіти навколо Садовникової хати за ніч вимерзли, сніг літає лапатими клаптями. Але ще було тепло. Ось повіє з гір теплий вітер "шелук", він відразу прожене мороз, і ще буде гарно та сонячно аж до самого Різдва.

Але що мені з того, коли я трушуся в літньому, сідаючи до авта? Пан Садовник, їдучи до готелю на працю, цього ранку підвозить мене до. станції "Ґрейгавнд". Ми знову їдемо повз шпиталь Червоного Хреста, широкими магістралями ноеозбудованого міста, а потім впірнаємо в долину, де розходяться ріки Бов та Бабов, у вузькі вулиці. Оце, значить, це старе Келґарі, що його колись будували й перші піонери-українці? — думаю собі вголос.

— Погано збудували, — нарікає пан Садовник. — Вулиці тісні, не можна й розминутися…