Саме на цю тему й писав зараз докторську дисертацію Усміхайло Петрович — про невичерпні безмежні можливості людини, фізичні й розумові.
І, згадавши ці татові слова, знесилений вкрай хлопчик знаходив у собі сили і знову брався до роботи.
Місяць уже давно сховався, рушив далі, і тільки зірки мерехтіли на чорному оксамиті неба. Була ніч. Грайлик лише трохи подрімав, прихилившись до кам’яної стіни. І знову взявся за кайло…
А коли зірки на небі погасли і зійшло сонце, воно побачило, як витягає Грайлик з печери нещасного Сумнівана.
Сумніван закліпав очима, заплакав і прошепотів:
— Так не буває!
А тоді глянув на Грайлика і усміхнувся крізь сльози.
Чи не вперше у житті бачив Грайлик, як усміхається Сумніван.
РОЗДІЛ XIII
"Нема питань!" — каже Бодя.
І раптом…
Разом із Сумніваном, здається, і сонце на все небо усміхнулося — так весело заграли-застрибали сонячні зайчики навкруги. І почувся сміх — дзвнікий, веселий сміх, наче сміялася вся Раптомандія. І несподівано біля Грайлика й Сумнівана гепнувся на землю великий оберемок уламків колючого дроту.
Глянули Грайлик і Сумніван, а нагорі—Табір Військового Виховання. І звідти той сміх веселий лунає. Розбирають діти огорожу з колючого дроту і радіють-сміються, аж гора Дідівщина ходором ходить.
Хотів Грайлик крикнути, щоб кидалися обережніше, а то іще в них попадуть, але не встиг. Вийшов з-за гори раптом велетень, бородатий, усміхнений, в окулярах.
— Ну як ви тут? — нахилився до Грайлика й Сумнівана. І по голосу одразу впізнав Грайлик Зная Умійовича Добриню.
— Та нічого, — втомлено проказав Грайлик. — От тільки Іван мій Сумніван ногу, здається, зламав. А ви вже на волі?
— Таж бачиш! — усміхнувся Добриня. — А нога — то не біда. От зараз гукнемо Бодю, і все буде в порядку.
— А хто такий Бодя?
— Наш майстренчук-костоправчук. Кістки вправляє, рани заживляє, здоров’я поправляє. Агов, Бодю!.. І поки Бодя з-за гори біжить, розкажу, що ж тут у нас сталося. Отож як завалила наша дітлашня скелею Голубу Печеру, кинулася до Кришталевої Оранжереї матерів визволяти. А вже з матерями разом — до палацу диктатора Гетька Першого Дурепи. Побачив диктатор, що непереливки, — втік.
А інші гетьки… Вони, чесно кажучи, давно і за жінками, і за дітьми скучили, але сказати боялися — диктатура! Зраділи, що жінки й діти нарешті на волі. А їсти ж хочеться. І жінки голодні, і діти. Кинулися гетьки нас визволяти. Щоб ми їх виручали. А ми — дзуськи! Страйк!.. Довелося гетькам ту скелю від входу до Голубої Печери, де харчі, самим одкидати. А почали працювати, чого ніколи в житті не робили, — і зовсім іншими стали. Вже й не гетьки.
— Так не буває,— пробурмотів Сумніван.
— У житті й справді не буває, щоб так швидко перевиховувалися, — усміхнувся Добриня. — Але у казках, свої закони.
Тільки сказав, аж тут Бодя з-за гори біжить, хекає. Підбіг.
— Що тут у вас таке?
— Та от ногу хлопцеві треба полагодити, — каже Добриня.
— Нема питань! — каже Бодя. — Нога — не голова. Ногу вправити — тьху!
Схилився до Сумнівана, обережненько ногу обмацав, потім раптом — р-раз! — Сумніван і оком зморгнути не встиг, як уже й все. Помастив Бодя Сумніванову ногу ще якимось мастилом чарівним запахущим, Сумніван аж засяяв радісно:
— Ой! Дякую! Не болить аніскїлечки!
— У нас кажуть: дякую, аж підскакую, — усміхнувся Добриня. — Ану давай — спробуй.
Підвівся Сумніван, став на ноги, підскочив трошки, потім вище, потім ще вище…
— О! Це вже по-нашому: справді, дякую, підскакую!.. А тепер — і вам, хлопці, спасибі від усієї Раптомандії! Дякуємо красненько. Без вас довго б ще нам у підземеллях у неволі мучитися… та й взагалі — хтозна, як би все повернулося.
— Та ну! — махнув Грайлик рукою.
— А я ж при чому? — почервонів Сумніван.
— Тебе б не було, і Грайлик, може, не був би таким настирливим. Відповідальність за тебе відчував… Ну гаразд, хлопці, намучилися ви у нашій Раптомандії від неприємних несподіванок, час уже вам і якусь приємну зробити. Правда?
Перезирнулися Грайлик і Сумніван. Опустив Сумніван очі, стиха прошепотів:
— Додому хочу…
Та й Грайлик уже так втомився, так втомився, — ні про що інше й думати не міг. Але промовчав — соромно було признаватися.
Знай Умійович Добриня подивився на них розуміюче і подав Боді якийсь знак.
І раптом…
РОЗДІЛ XIV
Три секрети Заги Маго
Це сталося так блискавично, що вони навіть не встигли опам’ятатися. Щойно перед ними стояли Бодя і Добриня, і вмить вони зникли, а натомість з’явилися Женя-Жменя, Галочка, Миня, Юля-Танцюля, Розбишака-Заважака та інші дитинці. І не гора Дідівщина була перед очима, а милий серцю дитячий майданчик з гойдалкою, каруселлю та кораблем "Варяг" — одне слово, рідна Дитиндія.
Причому ніхто навіть не звернув уваги на Грайлика й Сумнівана.
Галочка і Юля-Танцюля стрибали через скакалку. Женя-Жменя гойдався на гойдалці. Миня і Розбишака-Заважака у пісочниці гралися в ножика…
І ніякого тобі Урагана-Хулігана — нічого! Блись — і все.
"Так у казках не робиться, — подумав Грайлик. — Щось бути мусить. Якби Добриня чи Бодя були чарівниками, а то ж ні, здається…"
І тут Грайлик зиркнув на гаражі і згадав Загу Маго.
От звідки починалися чари й дива!
Він уже рвонувся туди, але глянув на Сумнівана і спинився. Не можна! Вона ж сказала — нікому не говорити…
Сумніван дивився на Грайлика, і по його очах було видно, що він не вірить у ті пригоди, які вони щойно пережили.
— Так не буває! — буркнув Сумніван і побіг у під’їзд, додому.
"От і добре!" — зітхнув полегшено Грайлик і побіг до гаражів.
Серце його шалено стукотіло.
Вона була там — дивна дівчинка з веселими карими очима, гострим, трохи скривленим носиком і двома короткими, закрученими догори, як баранячі роги, кісками.
Стояла у проході між гаражами серед металевого брухту за поламаними автомобільними дверцятами і усміхалася.
— Ну як?
— Та нічого… — здвигнув плечима Грайлик. — Все так, як ти казала. Ви чарівниці?
— Хто?
— Ну ти, мама, бабуся?
— Які мама-бабуся? — усміхнулася вона,
— Ну я ж їх бачив.
— То була я.
— Ти?!
— Я. Вранці я дівчинка. Вдень — молодиця, А увечері бабуся. Час має три стадії. Кожне майбутнє стає колись теперішнім, а згодом — і минулим.