Дракон Іванович сидів на ганку і пив керосин. Драконида Семенівна сиділа біля ганку у кріслі і виховувала Чуха і Миню.
Коша у своїх залізних чоботях стояв, прив’язаний до дерева, — був покараний. Драка-Забіяка літав над головами Чуха та Мині і дражнився:
Зараз мама Чуха
Надере за вуха!
Зараз мама Мині
Добре дасть по спині!
Драконида Семенівна поблажливо усміхалася на ті дражнилки і вела далі свою виховавчу лекцію:
— Отже, повторюю права і обов’язки драконців. Вони не повинні: А! — нікого жаліти; Б! — усім робити капості; В! — регулярно пити керосин; Г! — ніколи не вживати солодкого, молочного, мучного, тільки сире м’ясо…
Чух і Миня, не в силі стриматися, гірко плакали, розмазуючи сльози по щоках. Тільки тепер вони зрозуміли, у яку рахубу втрапили. Чух не міг прожити дня без морозива, а Миня так любив цукерки і пиріжки з повидлом!
— Ну чого ревете?! — дратувалася Драконида Семенівна. — Я ж знаю, що капості ви робити любите і вмієте. Ах! Як запустили ваше виховання! Ну нічого! Я з вас зроблю людей… тобто драконів!
І тут з’явилася Кошина мама.
Побачивши її, Драконида Семенівна роззявила рота і завмерла. Дракон Іванович захлинувся керосином. Драка-Забіяка впав на землю. Чух і Миня закліпали очима. А Коша несамовито закричав:
— Мама!
Мама кинулася до нього, обняла, пригорнула і стала швидко розв’язувати, вивільняти його.
Тим часом Драконида Семенівна отямилася і дико закричала:
— Ні! Ні! Ні! Це не вона! Це відьма, яка прийняла її подобу! Спопели її! Спопели!
Але Дракон Іванович не зрушив з місця. Він, як зачарований, дивився на свою колишню дружину і плакав.
А вона вже відв’язала Кошу від дерева, якимось чудом без ключа зняла з нього і залізний пояс і залізні чоботи (це уміють лише мами) і, тримаючи його в обіймах, кинулася разом з ним до Чуха і Мині:
— Чого ви плачете, бідненькі?
Тоді Драконида Семенівна верескнула:
— Ах, так! Ну я сама! — і щосили хукнула полум’ям на них.
Кошина мама закрила собою дітей, і тут знову сталося диво. Вогонь, вирвавшися з рота Дракониди Семенівни, не досяг Кошиної мами, а завернувся назад і обпалив волосся самій Дракониді. Вона враз зробилася лисою, як коліно.
— Ой-йой! — заверещала Драконида.
А Кошина мама, схопивши дітей за руки, побігла геть від палацу.
Дракон Іванович навіть не ворухнувся, щоб зупинити її.
— Швидше! Швидше за мною! — гукнула Кошина мама, підбігаючи до куща, де ховалися наші герої.
Всі кинулися за нею.
І незабаром вони вже знову були у Загадковому Лісі.
РОЗДІЛ XVIII
Корова Доня
— Жаль! — зітхнув Грайлик, коли вони були вже на узліссі.
— Що? — не зрозуміла Кошина мама.
— Що ми не взяли участі у звільненні Коші… Й Чуха з Минею.
— Як це не взяли?! — вигукнула мама. — Та що б я без вас робила? Я б і досі сліпала над отим столом у Печері Невільниць.
— Знаєте що, — сказала Галочка. — Ходімте жити до нас. Місце знайдеться. Вам же нікуди йти.
— Або до нас! — підхопив Грайлик.
— Чи у Дідусію-Бабусію, — гавкнув Бровко Барбосович.
— Ні. Дякую, — сказала мама. — Ми будемо жити у селі Грушки, у баби Насті. Її хата пустує. Це тут близенько. Неподалік від міста.
— Тоді ми вас туди проведемо. Щоб знати дорогу. Можна? — спитав Грайлик.
— Авжеж, — всміхнулася мама.
— А я певний час міг би пожити з вами. Якщо не заперечуєте? Мало що… — сказав Бровко Барбосович.
— І я, — сказав Котофей Котофейович. — Обживати нове помешкання без кота не годиться.
— Дуже буду рада, — сказала мама.
— А я з вашого дозволу залишусь тут, — мовив Пан Копайло. — Моя робота підземна. І, як бачите, іноді приносить користь.
— Велику користь! Неоціненну навіть. Якщо говорити особисто про мене. Спасибі вам, Пане Копайло, щиросердне. — Мама низько вклонилася кротові.
І вони рушили у дорогу.
Хата баби Насті була старенька, саманна, під черепицею, з маленькими вікнами, що прикривалися голубими віконницями.
Садок, город, подвір’я — все було чистим, чепурненьким.
У повітці чувся якийсь рух.
І коли мама попрямувала туди, з повітки вигулькнула голова баби Настиної корови Доні.
— О! — сказала корова Доня. — Доброго дня! А я вас давно чекаю. З самісінького ранку.
— А звідки ти знала, що я прийду? — здивувалася мама.
— А мені Сорока Скрекекулія сказала, що вас пішли визволяти. Я у Загадковому Лісі ховалася. Після того, як баба Настя пропала. Доїть мене швидше! Хай дітки поп’ють парного молочка.
Ох і смачне ж молоко було у корови Доні!.. Грайлик, Галочка, Чух і Миня, здається, ніколи у житті такого не пили.
— Ну, нам уже час додому, — сказала Галочка. — Бабуся, мабуть, саме повернулася з магазину і хвилюється там.
— І наші батьки теж, — в один голос сказали Грайлик, Миня і Чух.
— Авжеж, авжеж, не можна, щоб вони хвилювалися. Ідіть, мої дорогі,— сказала мама.
— Мамочко! — спитав раптом Коша. — А можна мені провести їх додому?
Мама мовчки глянула на нього. І в очах її був розпач. "Я так довго не бачила тебе, я так скучила, а ти вже тікаєш!" — промовляли мамині очі.
— Я… я… одразу повернусь! — вдарив себе у груди Коша. — Але мені так треба! Так треба!
— Ну, раз треба, то йди, звичайно, — хитнула головою мама.
РОЗДІЛ XIX
Секретна зброя нарешті спрацьовує
Роман-Отаман нудився. Військо його перевелося на пси, як каже їхня двірничка Йолі-Палі. Лишилися тільки Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик. Бо маруда Іван-Сумніван із своїм "Так не буває!" хіба воїн? Та й Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик у чистому вигляді теж були недужі воїни.
Коли поряд гарцювали Грайлик, Миня і Чух, то й вони виглядали грізною силою. А самі по собі справляли враження просто жалюгідне. Навіть "ура!" звучало у них так пискляво, що хотілося плакати.
Роман-Отаман уже збирався йти додому, як раптом у Дитиндії… з’явився Коша.
Він вийшов з підворіття і попрямував до під’їзду.
Войовничий азарт одразу охопив Романа-Отамана.
— Бий дракона! — вигукнув він і, схопивши грудку землі, кинувся до Коші.
— Бий дракона! — пискляво підхопили Толя-Бараболя і Вітасик-Тарантасик. Але тут із підворіття вибігли Чух і Миня і, підскочивши до Коші, затулили його собою:
— Не чіпайте!
А з підворіття вже бігли Галочка і Грайлик.
І от Коша стоїть оточений чотирма.