— Ви не хвилюйтесь, а розкажіть, будь ласка, як усе сталося.
— Ой, ви такий молодий, а такий гречний, такий вихований, уважний!
Зніяковів Грайлик, ледь спромігся повторити лише:
— Будь ласка!..
— Розумієте, їхали ми у кареті. В гості. До принца Бо-Бо. І раптом з лісу вискочив пан Грубіян Чорна Маска. Зупинив коней, збив кучера, розігнав слуг, мене прив’язав до дерева, а принцесу Шах-ІІІароню кудись повіз. На нашій же кареті. Ой, що ж тепер буде! Ой лишенько! Де ж вона, моя красуня незрівнянна? — служниця знову заплакала.
"От бачиш, — подумав Грайлик. — По всіх лицарських законах треба зараз негайно їхати шукати принцесу Шах-Шароню і визволяти її від поганського пана Грубіяна Чорна Маска. А як же голому, без лат, їхати? Як? Де хто бачив голих лицарів? От вталапався!"
А Ципа-Дрипа, як на те, носом шморгнула І рукою показала:
— Туди, у той бік повіз принцесу пан Грубіян Чорна Маска.
І знову скривилася — заплакала.
Нічого не лишалося Грайликові, як сказати:
— Ясно, зараз поїду. Буду шукати. А ви додому вертайтеся. Чекайте. Ваша адреса яка? Щоб я знав.
— Що? — не зрозуміла служниця.
— Ну, живете ви де?
— У палаці живемо. Палац шаха Шах-Шараха усі знають.
— Ясно. Там і чекайте.
— Ой, дякую вам! Ой, ви такий добрий, такий благородний! Хай вам Бог помагає.
Грайлик так розгубився, що не втримався і сказав:
— Хай!
Попрощався Грайлик із служницею і поїхав у той бік, куди вона показала.
Їде, а сам думає: "От непереливки! Як же я ту принцесу Шах-Шароню визволю?… Негайно треба десь лицарські лати діставати. Негайно. Хоч би зустрівся хтось порядний, підказав, де тут у них у середньовіччі лати дістають, як це робиться".
Тільки подумав, аж чує — ззаду хтось скаче, наздоганя його.
Завмер Грайлик — чи не ворог, бува? У середні віки небезпека чигала на кожному кроці.
Наблизився подорожній. Обличчя привітне, усміхнене, плащ червоний, золотом розшитий, на голові капелюх з павиним пером. На коневі червона попона, теж золотом розшита.
Не схожий наче на ворога.
Коня осадив.
— Добрий день! — каже.
— Драстуйте, як не жартуєте! — відповів Грайлик (його дідусь Петрусь завжди так вітається).
Помовчали трохи, один до одного приглядаючись.
— А ви хто, пробачте, будете? — питає нарешті Грайлик.
— Дон! — каже той.
— Дон?! — вигукнув Грайлик, одразу про Дон Кіхота згадавши. — То ви, певне, лицар?
— Авжеж! Лицар! Аякже! — Дон плаща відгорнув: під плащем залізні лати виблискують.
Зітхнув Грайлик заздро.
— Що таке? — усміхнувся Дон. — Чи не хочеш і ти у лицарі!
Грайлик ствердно кивнув.
— Тільки лат нема, — і знову зітхнув.
— Не біда. Можна дістати, — бадьоро сказав Дон.
— Де?
— Є тут один граф. Я якраз до нього їду. Все на світі має. Поїхали разом. Мені такий товариш, як ти, саме потрібен.
— Серйозно?! — зрадів Грайлик. — І по дорозі якраз. От удача! Поїхали разом.
— А звуть тебе як? — питає Дон.
— Грайлик.
— О! Гарне ім’я. Легко можна переробити на лицар віконт де Грай.
Зашарівся Грайлик від задоволення.
— А ти мені одразу сподобався, з першого погляду, — сказав Дон.
— І ви мені,— щиро признався Грайлик.
А сам подумав: "От пощастило! Одразу справжнього лицаря зустрів. Він мені допоможе".
РОЗДІЛ III
Принц Бо-Бо. Барон Менших-Ображайло.
"Головне — це інформація".
Їдуть вони далі.
Аж бачать — скаче назустріч вершник. Розхристаний, захеканий, капелюх набакир — наче сто вовків женуться за ним.
— О! — каже Дон. — Принц Бо-Бо. Щось, мабуть, трапилося.
Підскакав принц Бо-Бо. Блідий, як сметана. Ледь дише.
— Що таке? — питає Дон.
— Ой! Не кажіть! Барон Менших-Ображайло за мною женеться. Бо-боюсь бі-біда буде, — затинаючись прохекав принц і озирнувся лякливо.
Лицарі мусять один одного виручати, — сказав Дон, і Грайлик не встиг оком зморгнути як Дон та принц Бо-Бо звернули з дороги у ліс і сховалися за деревами.
А Грайлик на дорозі лишився. Бо Дон йому нічого не сказав, щоб він разом з ними ховався. Тож і незручно було Грайликові за ними хвостиком. Ще скажуть — боягуз.
Знову почувся тупіт. І з’явився на дорозі вершник. В одній руці меч, у другій спис. Очі сердиті, вуса настовбурчені, з рота — пара, мов із самовара.
Підскакав:
— Гей, пацан! Тут принц Бо-Бо не проскакував?
— Не проскакував, — твердо відказав Грайлик.
— А ти не той?.. Щось у тебе очі якісь… Брехати не вміють. Ану признавайся! — І барон Мепшпх-Ображайло прямо в груди Грайликові списом націлився.
Думати було ніколи.
Як хочеш стати лицарем, треба діяти рішуче.
Відбив Грайлик своїм списом баронів спис і сам йому націлився в груди.
— Не смійте менших ображати! — вигукнув одчайдушно. Будь що буде!
У барона від несподіванки аж рот роззявився. Не чекав він такого.
— Тю на тебе!.. Вже й пожартувати не можна. Ну, я далі поїхав, — коня пришпорив і поскакав, куряву здійнявши.
А як затих удалині цокіт копит, виїхали з лісу Дон і принц Бо-Бо.
— Ху! — полегшено зітхнув принц Бо-Бо. — Слава Богу!
Пришпорив коня і чимдуж поскакав назад.
— Навіть не подякував, ну! — презирливо сказав Дон. — А я ж його ховав-рятував. От же!
— А що той барон хотів од принца Бо-Бо? Чого за ним гнався? — спитав Грайлик.
— Та, розумієш, принц Бо-Бо запросив у гості принцесу Шах-Шароню. І всім похвалився, що вона прийняла запрошення. Барон примчав до принца. Дуже хотів з принцесою побачитися. А принцеса не приїхала. Барон вирішив, що принц або всіх обдурив, або ховає десь принцесу… ну і…
— І не обдурив, і не ховає,— сказав Грайлик.
— А ти звідки знаєш?
— А мені служниця Ципа-Дрипа сказала. Принцесу якийсь пан Грубіян Чорна Маска захопив у полон.
— Та що ти кажеш!.. Пан Грубіян Чорна Маска?.. — Дон задумався. — Щось не знаю у наших краях ніякого пана Грубіяна. А як він виглядає?
Грайлик переказав усе, що йому говорила служниця про пана Грубіяна.
— Ніякий то не пан Грубіян! То граф Чужєкало-Хочукало! Жодних сумнівів!
— Той, до якого ми їдемо?
— Ні. Ми їдемо до графа Моєкала-Недамкала. А то його сусіда і двоюрідний брат — Чужекало-Хочукало. Дуже любить воювати, весь час зазіхає на щось чуже. Але нічого. Тепер хоч нам відомо, де принцеса. Головне, Грайлику, — це інформація! Знати — що, де, коли… Від цього залежить успіх будь-якої справи.