— Не вірю, щоб це тобі вдалося, але спробуй. Давай! Ще раз! Та не так, а то скоро стомишся! Ноги разом! І-і-і, гоп! Угору! Гей-гоп! Гоп-гоп! Підстрибуй вище, кажу тобі, і сила удару зросте! Що, вже не можеш? Справді? Що — не виходить? От-от, саме так! Бий зверху каменем! Так! Може, візьмеш інший? Невже немає більшого! Ще раз! Стук-грюк, мій дорогий друже! Як жаль, що я не можу допомогти тобі! Чого ж ти зупинився? Невже так швидко підупав на силі? Жаль, жаль! Ну, дарма... Я почекаю, відпочинь! Нехай тебе вітерець остудить...
Автоматей з гуркотом звалився на каміння, з лютою ненавистю вдивлявся в металеве зерно, що лежало у нього на долоні, і хоч-не-хоч слухаючи, як воно говорило:
— Якби я не був твоїм електродругом,то сказав би, що ти поводишся негідно. Корабель затонув через бурю, ти зі мною врятувався, і я служив тобі порадами, як умів, а коли я не придумав, як урятуватись, бо це неможливо, ти за слова чистої правди, за мою щиру пораду вбив собі в голову ідею знищити мене, єдиного твого товариша. Правда, таким чином ти принаймні знайшов якусь мету в житті й хоч за це повинен бути вдячним мені. Цікаво, чого тобі така ненависна думка про те, що я зостануся жити...
— Це ще ми побачимо, чи зостанешся! — заскреготів зубами Автоматей. — Останнього слова ще не сказано.
— Ні, ти воістину неповторний! Знаєш що? Спробуй покласти мене на пряжку свого пояса. Вона сталева, а сталь же міцніша від каменя. Можеш спробувати, хоча я особисто певен, що й з цього нічого не вийде. Але я був би радий допомогти тобі...
Автоматей, повагавшись, послухався цієї поради, та добився лише того, що від запеклих ударів поверхня пряжки вкрилася маленькими заглибленнями. Побачивши, що навіть найвідчайдушніші удари марні, Автоматей впав у чорну меланхолію і в безсилому відчаї тупо дивився на металеву шротинку, що тоненьким голосом провадила:
— І це — розумна істота, подумати тільки! Впадає в безодню відчаю, бо не може стерти з лиця землі єдине дружнє їй створіння в усьому цьому мертвому просторі. Скажи, Автоматейчику, невже тобі анітрохи не соромно?
— Замовкни, пащекуватий покидьку! — просичав Автоматей.
— Чому це я маю мовчати? Бачиш, якби я бажав тобі зла, то давно б уже замовк, але я все ще твій електродруг. І, як незмінний друг, буду поруч з тобою, коли тебе почнуть терзати муки агонії, хоч на голову ставай, а ти мене в море не вкинеш, мій любий, бо завжди краще мати глядачів. Я буду глядачем твоєї агонії, яка через це напевне пройде краще, ніж у цілковитій самотності; адже важливі почуття, байдуже — які. Ненависть до мене, твого справжнього друга, підтримає тебе, зробить більш мужнім, окрилить твою душу, надасть переконливого й чистого звучання твоїм стогонам, упорядкує судороги й дасть лад кожній з останніх твоїх хвилин, а це ж немало... А щодо мене, то я обіцяю, що говоритиму небагато й не стану нічого коментувати; чинячи інакше, я міг би мимоволі зашкодити тобі надмірною дружбою, а ти цього не витримав би, позаяк вдача у тебе, правду кажучи, паскудна. Одначе я і це подолаю, оскільки, відповідаючи добром на зло, знищу тебе й таким чином позбавлю тебе від самого себе — по дружбі, кажу тобі, а не внаслідок осліплення, бо симпатія до тебе не заважає мені бачити всю ницість твоєї натури...
Ці слова урвав крик, що зненацька вихопився в Автоматея:
— Корабель! Корабель!! Корабель!!! — нестямно горлав він і, підхопившись, почав метатися по березі, кидати у воду каміння, розмахувати щосили руками, а головне, кричати на все горло, поки не охрип. А втім, усе це було ні до чого — корабель видимо тримав курс на острівець і невдовзі вислав рятувальну шлюпку.
Як з'ясувалося згодом, капітан корабля, на якому плив Автоматей, перед самою катастрофою встиг послати радіограму із закликом про допомогу, завдяки чому всю цю частину моря прочісували численні кораблі, а один із них підплив до самого острівця. Коли шлюпка з матросами досягла берега, Автоматей хотів був стрибнути в неї сам, але, подумавши, бігцем вернувся, щоб прихопити Вуха, побоюючись, що Вух зчинить крик і його почують прибулі на човні, а це могло призвести до неприємних розпитувань, а може, й звинувачень з боку електродруга. Щоб уникнути цього, він схопив Вуха і, не знаючи, де і як його сховати, хутенько запхнув собі у вухо. Почалися бурхливі сцени привітань і подяки, при яких Автоматей старався зчиняти якомога більше шуму, боячись, що хто-небудь з моряків почує Вухів голосок. Бо електродруг весь час без угаву говорив:
— Ну-ну, це таки справді несподівано! Один випадок з чотирьохсот тисяч... Ну й щасливчик ти! Сподіваюсь, тепер наші стосунки складуться якнайкраще, тим більше, що в найважчі хвилини я не відмовляв тобі ні в чому. Крім того, я вмію тримати язик за зубами — що було, те минуло.
Коли корабель після довгого плавання пристав до берега, Автоматей трохи здивував усіх, висловивши нікому не зрозуміле бажання відвідати найближчий металургійний завод, де був великий паровий молот. Розповідали, що він під час відвідин заводу поводився досить дивно, а саме, підійшовши до парового молота, почав щосили трясти головою, немов хотів витрусити через вухо на підставлену долоню свій мозок, і навіть підстрибував на одній нозі. Присутні, одначе, вдавали, що нічого не помічають, бо вважали: у того, хто побував недавно в такій жахливій пригоді, внаслідок порушення душевної рівноваги можуть з'явитись непоясненні дивацтва.
Правда, і в подальшому Автоматей провадив спосіб життя, відмінний від колишнього, очевидно, захворівши на розлад психіки. То він збирав якісь вибухові речовини й навіть пробував влаштувати у себе вдома вибухи — йому не дали цього зробити сусіди, які звернулись із скаргою до властей; то раптом він починав колекціонувати молоти й карборундові напилки, а знайомим казав, що збирається створити новий тип машини для читання думок. Потім він зробився пустельником і набув звичку розмовляти вголос із самим собою: іноді можна було чути, як він, бігаючи по дому, голосно говорить і навіть вигукує слова, схожі на прокльони.
Нарешті, через багато років, охоплений новою манією, він цілими мішками став закуповувати цемент. Потім зробив з нього величезну кулю і, коли куля затверділа, завіз її невідомо куди. Розповідали, нібито він найнявся сторожем на занедбану шахту і якось уночі звалив у ствол шахти величезну бетонну брилу, а потім до кінця своїх днів ходив околицями, і не було такого непотребу, який би він обминув, а тоді не пожбурив у глиб старої шахти. Справді, поводився він досить незрозуміло, проте більшість цих чуток, либонь, не заслуговує на довір'я. Бо важко повірити, що всі ці роки Автоматей таїв у своєму серці образу на електродруга, якому так багато чим завдячував.