Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:
"Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав".
І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: "Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть".
Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: "Хе-хе! Кольорові листівки… Незабаром матиме той Колізей хіба що на листівках!"
Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: "А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця".
Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зненацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: "Не руш! То моє, моє!"
Як недоречно, фальшиво звучало слово "моє" перед такою красою! Тепер старий це збагнув і хотів щось сказати хлопчикові, навчити його називати "моє" "нашим", та вже не міг.
Собаче селище
Було колись на світі дивовижне маленьке селище. У тому селищі стояло дев'яносто дев'ять будиночків, навколо кожного будиночка зеленів садок, обгороджений парканом з хвірткою, а за хвірткою сидів собака, що завжди гавкав.
У дворі першого будиночка був пес Фідо, який, ревно охороняючи своїх господарів, шалено гавкав, коли проходив хто-небудь із мешканців інших дев'яноста восьми будинків: чи то чоловік, чи то жінка, чи дитина. Решта дев'яносто вісім псів робили так само. І вдень і вночі собаки валували, бо завжди хтось ішов вулицею.
А синьйорові з дев'яносто дев'ятого будинку, йдучи з роботи, доводилося минати дев'яносто вісім будинків і дев'яносто вісьмох псів, що гавкали на нього і недвозначно давали зрозуміти: мовляв, залюбки пошматували б йому штани. А уявіть собі, яка буча зчинялася, коли заходив у селище чужинець. Тоді всі дев'яносто дев'ять собак гавкали в один голос, усі дев'яносто дев'ять господинь визирали надвір, потім квапливо ховалися в хаті, замкнувши двері на засув та похапцем затуливши вікна завісками, і чекали, поки чужинець пройде мимо.
Від собачого гавкоту мешканці селища поглухли і між собою майже не розмовляли. Зрештою, їм не було про що балакати.
Поступово мовчазні й похмурі жителі селища відучилися навіть говорити. І нарешті сталося так, що всі вони загавкали по-собачому. Мабуть, їм здавалося, що вони говорять, а насправді вони гавкали так, що аж мороз ішов поза шкірою. А через те, що гавкали чоловіки, гавкали жінки та діти, дев'яносто дев'ять хатин почали скидатися на собачі буди. Хоч на вигляд вони були гарненькі: вікна затулені чистими завісками, на балконах зеленіла герань та інші квіти.
Якось у цей край під час своїх славетних мандрів завітав Джованніно Ледачий. Дев'яносто дев'ять собак влаштували йому такий собачий концерт, від якого навіть кілометровий стовп став би недорікою. Джованніно звернувся з запитанням до одної жінки, а вона у відповідь загавкала, заговорив до хлопця — той заскавулів.
— Зрозуміло, — сказав Джованніно, — це пошесть. Пішов Джованніно на прийом до мера й промовив до нього:
— Я маю для вас добрі ліки. По-перше, зруйнуйте всі паркани, — садки ростимуть і без огорожі. По-друге, поведіть собак на лови, нехай пограються — стануть лагідні. По-третє, влаштуйте великий бал і після першого вальса знову навчитеся говорити.
Та мер йому відповів:
— Гав-гав!
— Зрозуміло, — сказав Джованніно, — найслабший той, хто вважає себе здоровим.
І пішов собі далі.
Уночі, коли чуєте, як десь далеко валують собаки, знаєте, що це, може, собаки, а може, й мешканці того дивовижного маленького селища.
Втеча Пульчінелли
Пульчінелла був найнепосидющішою лялькою в старенькому театрі. Завжди він сварився з хазяїном, то під час вистави йому заманеться піти на прогулянку, то хазяїн дасть йому замість драматичної ролі комедійну.
— Сьогодні чи завтра переріжу мотузочки, — сказав він Арлекінові.
Як нахвалявся, так і зробив. Узяв хазяїнові ножиці, перерізав мотузочки, які зв'язували йому голову, руки й ноги, й запропонував Арлекінові:
— Тікаймо разом.
Та Арлекін нізащо не хотів розлучатися з Коломбіною, а Пульчінелла не мав наміру брати з собою ще й ту манірницю, через яку не раз попадав у халепу.
— Піду сам, — вирішив Пульчінелла, стрибнув на землю і накивав п'ятами.
"Ох і гарно ж без тих осоружних мотузочків, — думав він. — Ідеш собі, куди душа забажає".
Самотній дерев'яній ляльці світ здається величезним і страшним, а надто вночі, коли на кожному кроці чигають хижі коти, які, з доброго дива, ще подумають, що ти миша. Та Пульчінелла переконав котів, що він не миша, а справжній артист. Зрештою заховався Пульчінелла в садочку, вмостився під парканом та й заснув.
Нa світанку він прокинувся голодний. А їсти нема чого, — навколо самі гвоздики, тюльпани, цинії та гортензії.
— Все одно не здамся, — сказав Пульчінелла й, зірвавши гвоздику, заходився об'їдати пелюстки. Але пелюстки зовсім не те, що біфштекс чи смажена риба, вони запилені й несмачні. Та Пульчінеллі їхній смак здавався смаком волі, і тому, з'ївши дві пелюстки, Пульчінелла відчув себе ситим і щасливим. Надумав Пульчінелла в цьому садку оселитися назавжди. Притулок дала йому крислата магнолія: її цупке листя захищало від дощу, не боялося граду. Харчувався він квітами: сьогодні гвоздикою, завтра трояндою. І хоч Пульчінеллі снилися гори спагетті та рівнини свіжого сиру, він не здавався. Дуже схуд Пульчінелла, зате став такий духмяний, що бджоли сідали на нього посмоктати нектару. Та, бувало, помацає котра хоботком його дерев'яну голову і летить геть розчарована.