— Не вмію я нічого, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Надійка-Водійка. — Берись та вчись.
Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися — розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.
Дивляться брати, — а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
— Заходьте у ліфт, поїхали, — сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.
Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.
І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.
Бачать — ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя — так хропуть Бомбула і його посімейство.
А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.
Гоп!
Гоп! Гоп!
Бомбула, Бомбулиця й Бомбулеса навіть прокинутися не встигли, як уже в мішках опинилися.
А в четвертий мішок-самолов кривороті карлики і посіпака-вартовий потрапили.
Вкинули брати всі чотири мішки у ліфт-ескалатор, натиснули кнопку — гур-гур! — поїхала уся Бомбуляндія під землю на віки вічні.
— Ну а тепер, — каже Веселиця Прекрасна, — треба Жарт-Птицю визволяти. Оно бачите, височенна неприступна круча під хмари звелася. І біля самісінького верху ледь помітна цяточка чорніє. То печера. У тій печері замурував Бомбула Жарт-Птицю, щоб ніколи вона людям не усміхалася.
— Як же туди дістатися? — в розпачі перезирнулися брати.
— Треба розібрати палац Бомбули і з того каміння побудувати сходи, — сказала Веселиця Прекрасна. — Іншого виходу нема. Важка й виснажлива це робота. Сили потрібні. А ми й рісочки в роті не мали. Виснажилися, охляли. Оно за палацом сад з різними химерними рослинами. Та які з них їстівні, а які отруйні — невідомо. Та й приготувати їх, мабуть, треба. Хто з вас у рослинах знавець і куховарити мастак? У нас Томка-Агрономка та Варка-куховарка.
І вказала спершу на сестрицю-сміяницю, в якої вуста ніжні, мов червоний мак, горять, а потім на сестрицю-сміяницю, в якої карі очі золотисто проміняться, а щоки рум'яні, наче мальви лісові. Були то дівчата, яких зустріли на суничній галявині Чарівник-Садівник та Чарівник-Годівник. І цим братам довелося червоніти й опускати очі. Бо й вони не вміли нічого. Та дівчата їх навчили. І вони також усміхнулися вперше після того, як чарівниками стали.
Томка-Агрономка і Чарівник-Садівник назбирали, накопали у саду різних їстівних рослин, фруктів-овочів. Варка-Куховарка і Чарівник-Годівник наготували смачного обіду. Хотіли вже їсти, аж тут Веселиця Прекрасна й каже:
Стривайте! Гляньте одне на одного — на кого ми схожі? Чи годиться у такому вигляді до столу сідати, пити-їсти починати?
Глянули брати-чарівники й сестриці-сміяниці одне на одного, усміхнулися. Ну й вигляд! Розпатлані, замурзані, землею перемазані.
— А хто у вас вміє чепурити, красу наводити? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Одарка-Перукарка.
І на сестрицю-сміяницю вказує, в якої золоте волосся — мов сонячний цвіт кульбаби. Це її Чаклун-Красотун на суничній галявині зустрів, її вінок з кульбабок золотих біля серця носить.
Довелося червоніти й Чаклуну-Красотуну.
Та Одарка-Перукарка швидко його навчила, і вдвох вони так усіх причепурили, що любо глянути було — не дівчата й хлопці, а лялечки.
Сіли вони до столу, гарненько пообідали.
— Ну а тепер — за роботу! — каже Веселиця Прекрасна. — Хто у вас будувати мастак?
Тут уже й найстаршому братові, Чарівникові-Будівникові довелося пекти раків. І чи не найбільше. Бо у сестриць будівницею була сама Веселиця Прекрасна.
І як же неприємно було найстаршому братові опускати перед нею очі й казати:
— Не вмію…
І чути у відповідь:
— У невмілого руки не болять. Берись та вчись.
Але нічого не поробиш. Коли щось не вмієш, завжди соромно.
Дружно взялися усі за роботу. По камінчику розібрали палац Бомбули. І почали з того каміння будувати сходи.
Ох і важка була то робота — будувати сходи аж до самісіньких хмар! Але диво дивне — чим довше вони будували, чим вище піднімалися, тим веселіше їм ставало, незважаючи на втому.
І сама рвалася з грудей пісня:
Сонце світить, Землю гріє. Хто працює — Той радіє. Квіти квітнуть, Пісня ллється. Хто працює — Той сміється.
Довго будували вони сходи. Та нарешті збудували.
Зайшли в печеру, розбили мур і випустили на волю чарівну Жарт-Птицю. Злетіла вона до сонця і — заспівала. І така радість братів охопила, що ні в казці сказати, ні пером описати!
Глянули брати з гори на світ — та який же він гарний! Сонячний і веселий. Дзвінкий, птахоспівний, красноквітий!
І подумали брати — та невже ж було таке, що їм жити не хотілося!.. Аж згадувать страшно!
І вигукнув Чарівник-Будівник:
— А давайте збудуємо тут місто-сад Радоград!
— Правильно! — сказала Веселиця-Прекрасна.
І всі інші брати і сестриці сказали:
— Абсолютно правильно!
І знову взялися вони за роботу.
Незабаром зросло чудове місто-сад Радоград.
А коли місто було побудоване, раптом задзвонив чарифон-автомат. Взяли брати трубку і почули далекі-далекі й рідні-рідні голоси:
— Здрастуйте, сини наші, синочки, синочки-голубочки! Ми все-все бачили по чаривізору і все-все знаємо. Дуже ми за вас раді, нарешті ви зрозуміли, що вам треба. Тепер ми спокійні. Щасти вам!
— Ой, стривайте! Не кладіть трубку! — загукали брати. — Стривайте! Готуйтесь, чекайте і нас зустрічайте! Зараз ми по вас прилетимо. Годі вам жити у самоті на горі Спокою. Ви тепер житимете з нами, у місті Радограді.
Сіли брати на літак і полетіли на гору Спокою. Забрали діда Мудрила і бабу Лагоду і привезли у Радоград. І відбулося бучне свято. Одразу новосілля і весілля. У грандіозному Палаці Щастя одночасно одружувалося сім пар:
Чарівник-Будівник і Веселиця Прекрасна, Чарівник-Садівник і Томка-Агрономка, Чарівник-Годівник і Варка-Куховарка, Чаклун-Красотун і Одарка-Перукарка, Одівець-Кравець і Галя-Ткаля, Майстер-Видумляйстер і Олена-Вчена, Літун-Плавець-Ходило і Надійка-Водійка. Правда, як вам відомо, називалися так брати тільки за звичкою — адже вони не були вже ніякими чарівниками, а були звичайними вмілими трудівниками.