Тут обізвався старий біб:
— Я скажу за цілий рід! Не будь я біб Гроха, щось і мені свербить потроху.
— Послухайте всі! — заголосили огірочки, гарбузові сини й дочки: — Гудиння наше стало тонке, а бадиллячко прив’яло, хоч і не було ж на наш город суховію. То чом же ми гинемо, чом? Бур’яни заїли, ось чому! Зліше суховію висмоктали землю, гірше повені розхитали корінці!
І в цю мить десь за городом луною прокотився погук — то наближався Умпарара Чамчамчам. Вівдя мовила:
— Онопрієчку, нехай усі будуть тихо, бо як почують люди в машині та під’їдуть, то овочі порвуть зеленими, стебельця поламають — та й буде нам кінець.
— Байдуже… — ледве видихнув Онопрій. Він утомився від обходин, обважнів та ще й засмутився украй. — Байдуже, вони ниньки не перші.
— А хіба що?
— Та ти, стара, либонь, не чула? Ниньки рано їхали. Сіра така машина, смердючого газу напустила, — будяк їй у вихлоп! — деренчлива, як старий деркач. А в машині хлопчик вертлявий, як он гудиння у наших огірочків, — проїхали та й нема…
— Це правда, — сказав огірочок Єпіфан. — Я запам’ятав, бо мене тоді якраз бур’яном притисло.
— Так-так, овочі добрі, — кволо зітхнула Пульхера. — І я помітила ту машину: якраз засвербіло під листячком.
— І я бачила… — мовила квасоля. — Мені саме подих перехопило, бо соку у корінні не стало.
— То це що ж: усі наші нещастя в одну мить почалися? — здивувався старий біб Гроха.
І враз усі овочі загомоніли:
— Не було, не було — коли на тобі! І бур’ян, і будяк, і колорадський жук!..
— Шмяк, Чвирк і Крек, коли ваша ласка! — жваво озвалися колорадські бандити з-під картопляних листочків. — Ми й є справжні друзі усього зеленого!
Тим часом із веселою пісенькою Умпарара Чамчамчам і весь його екіпаж швиденько їхали через ліс, а кицька Пріся і собачка Джулька впевнено вказували дорогу, бо добре чули запах утікачів. Аж тут Умпарара загальмував, спинився під деревами і сказав:
— Де ж дорога?
Джулька підбіг, винувато подивився в Умпарарині фари і опустив мордочку ще нижче до землі.
Пріся удала, ніби нічого не сталося — підняла хвіст і, легко ним коливаючи, зіскочила на траву, Джулька сказав:
— їхнього запаху більше немає. Саме болото, смердить тванню та й усе.
І тут просто звідти прилетіли Фока і Родивон Сильвестрови.
Вони були вкрай схвильовані і на два голоси відтворили кожне слово, мовлене на тому жахному збіговиську край болота.
Усі були вражені розповіддю шпаків. Так от навіщо вкрали Час!
— А де дорога? — вигукнув Ходючок. — Ви ж бачили згори дорогу?!
— Дороги немає, — відказали Фока і Родивон.
І раптом озвався спокійний-спокійний Феофеофанчик:
— Не журіться. Тепер я відшукуватиму дорогу з-посеред живого листя і травички.
— Чули? Це ж надзвичайно! — вигукнула Сміхота.
— Та й справді, — сказав Ходючок. — Де пронесено Час, там рослини не заскніли, от як і ми.
Так вони і поїхали, придивляючись до листячка й трави. Але погода стояла тиха і ясна, повітря зовсім не ворушилося, тому угадувати дорогу стало все важче. Та ось Феофеофанчик сказав:
— Попереду бачу живий город. Будь ласка, спинися на хвилинку, треба розпитатися.
Так Умпарара Чамчамчам і його екіпаж опинилися біля городу гарбуза Онопрія і дині Вівді. Феофеофанчик вистромився з машини і, стелячись низько над самими грядками, запитав овочів, чи не бачили сіру машину. Але овочі мовчали. Тоді Феофеофанчик попрохав знову:
— Озовіться, братики й сестрички! Ми женемося за сіренькою машиною Фрусем і за хуліганом Маєшем, а якщо не доженемо, то вони нароблять у світі багато шкоди.
Витончений слух Феофеофанчика вловив, як диня Вівдя прошепотіла до гарбуза Онопрія:
— Не кажи… Не кажи… Твоя хата скраю.
Онопрій же рішуче й голосно мовив:
— Були, були! І бензином смерділо, і хуліган у вікно виглядав. Отак і поїхали — попід тими вербами, а тоді вздовж он тих очеретів…
Тільки-но Феофеофанчик зібрався подякувати розважливому Онопрію, як не витримала, заголосила тітка Пульхера:
— Людоньки мої добрі, та мої хороші собачечки, та мої гарненькі киценьки, та мої найкращі шпачечки! Хоч ви мені поможіть, бо ж гину, гину серед білого дня при всьому овочевому народі, гину лютою смертю, бо скоро знавіснілі все листя об’їдять!
І тоді загомонів, захвилювався весь город, скаржачись на свою біду. Ходючок закричав:
— Тепер усі бачать, навіщо Бруднерському і всім отим злодіякам Час! За роботу — хто і як може!
І почалася велика боротьба. Ходючок і Сміхоша заходилися полоти бур’яни — так, що ті аж сичали і падали, падали й падали; Фока і Родивон Сильвестрови дружно вийшли проти смугастого колорадського супостата: нищили жуків і здирали з листків червонуваті яєчка, і так кущ за кущем, кущ за кущем. Феофеофанчик, звившись на своєму довгому стеблі над городом, підказував дітям і шпакам, куди їм треба звернути бойову свою увагу.
Невдовзі ціла купа бур’яниська височіла на межі. І тут гарбуз Онопрій, здоровенний, сонячно-жовтий у лискучу зелену смужку, з крутими горбастими боками і кремезною колючою ногою, вийшов наперед і сказав:
— Ну, братці, а скажіть: який із мене козарлюга?
Сміхоша зворушено пискнула:
— Дуже й дуже вдатний! Я просто в захваті! Ходючок по-чоловічому стримано кивнув:
— На всі сто.
І тоді Онопрій проголосив:
— Усі найкращі бійці нашого городу підуть за вами проти злодіяк, котрі вкрали Час задля лихих своїх справ! Нехай шановний Умпарара Чамчамчам відчинить для нас свій багажник і дверцята, а ми вже розташуємося, хто як зможе.
Тітка Пульхера, котра не збиралася залишати свій город, розважливо сказала:
— Не відмовляйтеся, мої любесенькі, бо дорога ваша довга й непевна, а гарбузове вояцтво — це вам не жарти. Тут що не козак — то з десяток кіло!
І покотилися з городу до Умпарари гарбузи та їхня рідня. Зі сміхом і жартами влазили вони у відчинений багажник і на заднє сидіння, тягнучи за собою гудиння, листя і міцне жилаве бадилля. При тому гарбуз Онопрій промовляв задоволено:
— У дорозі все згодиться, єй-єй!
Обважнів добряче Умпарара, осів на всі чотири колеса. Однак, крекнувши, мовив:
— Гайда! З гарбузами якось надійніше!
І вони поїхали. Дорогу показував сам Онопрій.
9. Он ти який, Маєшу!
З одного боку було грузьке болото, з другого — ліс, тільки й дороги лишалося, що бережком. Так Умпарара і їхав.