А Явдошці холодно стало, і вона заплакала. Як Ганна не вмовляла дочку, та все плаче і плаче — маленька, не розуміє.
Тоді Ганна розірвала своє намисто коралове дорогоцінне, та й стала по одній намистині у воду кидати:
— Дивись, Явдошко, бовть водичка, бовть!
Поки намистиночки падають — Явдошка дивиться і не плаче. Ось уже один разочок коралів скінчився, ось уже другий, п’ятий. А як остання намистинка у воду бовтнула, Явдошка знову заплакала. Тут уже татари почули і в очереті людей знайшли і похапали.
Пов’язали татари ясир і погнали Чорним шляхом у Крим. Добралися ординці до лісу з полоном, та й зупинилися ночувати біля могили. Весело їм, добре: багато полону захопили, та й козаків не видно і не чути. Нема кому на татар напасти та ясир відбити. Стемніло зовсім, затихло все. і раптом така втома на всіх напала, такий сон зморив, що всі поснули. Тільки Ганна не спить.
Бачить Ганна — наче тінь чорна носиться межи татарвою. То один схопиться зі сну та впаде, то другий, а якийсь устигне ятагана вихопити, та не встигне замахнутися, а вже на землі лежить, чорною кров’ю підпливає.
Придивилася Ганна — аж то її козарлюга на коні поміж ординців літає, весь у чорному, його й не видно.
Майже всіх татар-нападників поклав козак. Ще з десяток лишилося — аж тут уже сонце сходить. Треба козакові зникати, бо згорить. А він тільки Ганні всміхнувся, вусом повів і шаблю міцніше стиснув. Зійшло сонце, посхоплювалися татари, побачили чорного козака і кинулися всі на нього. Хто з арканом, хто з луком, хто з ятаганом. А козарлюга колесом носиться, лином звивається, вітряком крутиться, від стріл шаблею відмахується, аркани на списа ловить, ногами ятагани вибиває. Закрутив, завертів татар кругом себе — один з десятком справляється! Побив-положив усіх, а мурзу їхнього на списа підняв.
Ганна очі руками затулила, глянути боїться, як козак горітиме. Коли чує, люди радіють. Дивиться — стоїть перед нею її любий. Жупан порубаний, шапка стрілою пробита, весь у ранах, і сміється! А сонечко на нього світить, і нічого йому поганого немає!
Обійняв козарлюга Ганну та й каже:
— Простився мені гріх мій! Пропало страшне закляття — тепер будемо ми разом!
Бо хто крові своєї за людей не шкодує, хто за правду грудьми встає, хто землю свою боронить, та ще й любить вірненько, того шабля не тне, чари не беруть і кулі від того відскакують!
Ой ти станеш з шабелькою,
А я з кулаками,
Ой щоб слава не пропала
Межи козаками!