— То не кицька? —запитав сторож. Він уже хотів би бути якнайдалі звідти.
— Еге ж, то кицька Мурця. Але вона не завжди була кицькою. Тепер вона в мене за сторожа, та й погомоніти я можу тільки з нею, коли вона не дуже сердита. Ти про всяк випадок не підходь до неї близько. Та, власне, товариства я й не прагну, а от сторожа мені треба. Хочеш поглянути на мої скарби?
— Щиро дякую, я не цікавий,— відповів Матс. Він аж здригнувся, коли подумав, що йому доведеться побачити ще щось таке жахливе, як гномове житло й світло.
— Глянь, глянь,— уже ображено сказав гном.— Тобі, либонь, здається, що я бідний. Ось вони.
Він відімкнув засновані павутинням іржаві двері, кицька стрибнула туди й освітила своїми іскристими очима льох, повний золота, срібла, самоцвітів, дорогих уборів, обладунків та інших коштовностей.
Гном ласкаво поплескав сторожа по плечі.
— Бачиш, я не такий злидар, як ти, певне, думав. Усе це я чесно надбав. Щоразу, як у замку була пожежа або як його грабували вороги, я нишком ховав ці коштовності, бо вони б однаково згоріли чи дісталися до рук розбійникам.
— А що ж ти робиш із цими скарбами? — несміливо запитав Матс.
— Що роблю? Оглядаю їх удень і вночі, оберігаю їх. Тепер ти бачиш, що я маю добре товариство.
— А якби тебе хто пограбував? — спитав сторож.
Кицька зрозуміла його слова. Вона так блимнула очима, що старий перелякався.
Тоді гном мовчки підвів його до інших дверей. Там щось вило, наче тисяча диких звірів.
— Лихі люди не раз посягали на моє добро,— люто прохрипів гном.— Ось вони там сидять, ті розбійники. Всі вони стали вовками. І якщо ти поласишся на мій скарб, то тебе теж чекає така доля.
— Боронь мене боже! — несамохіть вигукнув сторож.
Він був такий наляканий, що гном знову розвеселився.
— Пробач,— сказав він.— Я зовсім забув, що ти мій гість. Я б пригостив тебе квашеною павутиною чи маринованою водою з калюжі. Та, мабуть, ти до такого не звик. То я вже дам тобі вина. Ходи зі мною.
Гном узяв келих, наточив з бочки якоїсь рідини й подав Матсові.
Тому аж мороз пішов поза шкірою, проте він боявся відмовитись, щоб знову не образити гнома. Він сьорбнув з келиха й переконався, що то найкраще вино.
— Звідки ти маєш таке добре вино? — спитав він гнома.
— Це дуже давнє вино. Воно набиралося міцності довгі роки. А келих залиши собі на згадку про мене.
— Дуже дякую,— сказав сторож.— Післязавтра в нас весілля. Виходить заміж моя правнучка. То, може, ти був би такий ласкавий і прийшов на весілля...
— Я подумаю,— відповів гном.
Після цього сторож повернувся з підземелля і поклав собі більше ніколи туди не ходити.
А тим часом у замку панувала метушня, бо сторож надумав улаштувати весілля своїй правнучці в просторих замкових залах.
І диво дивне! За одну ніч у замку все було готове. Всі побиті вікна раптом стали засклені, всі поламані сходи полагоджені, всі повалені димарі вимуровані наново. Люди чудувалися, а старий Матс знав, хто доклав до того рук. Він був і радий, і боявся, що скажуть гості, як на весіллі побачать гнома.
І ось почалося весілля. Та гном, хоч і був серед гостей, але не показувався їм. Коли треба було наповнити келихи, чиясь невидима рука наповняла їх, як треба було прислужитися молодій, хтось невидимий слугував їй.
Але найбільше диво сталося, коли почалось вінчання. Хтось невидимий надів молодій на палець каблучку з великим діамантом, а на голову — корону з самоцвітами.
І знову люди вражено перемовлялися, казали, що, певне, сторож знайшов у замку скарб. А старий Матс і не заперечував того. Боявся тільки, щоб не опинитися в брехунах, як часом гном покажеться гостям.
Коли гості сіли до столу, старий Матс відчув, що біля нього начебто примостився гном. А за деякий час той і справді пошепки озвався:
— Можна мені взяти Мурці трохи сухариків?
— Бери хоч цілий кошик,— сказав сторож.
— Та ні, вистачить і цих, адже вона їсть раз у п'ятдесят років,— мовив гном.— Бачиш, приятелю, я прийшов на весілля. Тільки не хочу показуватися, надто мені піп не подобається. А чи до лиця молодій корона?
— Ще б пак, вона в ній немов королева.
— Мені теж так здається. Це корона давньої фінської королеви, що колись мешкала в замку Обу. Тільки ти нікому про це не кажи і взагалі не признавайся, що бачив мої скарби.
— Я мовчатиму,— пообіцяв сторож.
— Ну, я вже йтиму,— мовив гном.— Дякую за гостину. Тут дуже багато світла, краще піду до своєї затишної печери.
І гном подався додому.
Усе було б гаразд, якби старий Матс не випив забагато вина. Хміль ударив йому в голову, і він зовсім забув, що треба тримати язика на припоні. А тут як навмисне біля нього сіла тітка молодого, скупа-скупуща жінка. Їй кортіло дізнатися, звідки в молодої корона. Вона дуже шкодувала, що то не її син одружився з сторожевою правнучкою і не їй дістався той скарб.
— Навіть якщо ти знайшов корону в замку, все одно вона крадена,— почала тітка зачіпати сторожа.
— Нічого я не знайшов у замку і не я її подарував,— відповів сторож.
— Ви тільки послухайте його! А хто ж іще міг дати молодій такий коштовний дарунок? — не відступалася тітка.
— А вам що до того?
— Як то що мені до того? Я не хочу, аби люди казали, що ми породичалися із злодіями.
Старий Матс розсердився і розповів про гнома та про його скарби.
А тітці тільки того було й треба.
Вона покликала свого сина й сказала йому, що в баштовій печері заховані незчисленні скарби. І надумали вони вдвох негайно ж піти по них: боялися, що хтось їх випередить.
Мати й син узяли ліхтаря, лопату, мотузяну драбину і подалися до башти, звідки можна було спуститися до печери.
У підземеллі було темно, кожний їхній крок гучно відлунювався попід склепінням, і перелякані пацюки тікали до своїх нір. Лампа кидала тьмяне світло на сірі стіни, вкриті пилюкою і павутинням. З баштової печери віяло холодом і пліснявою.
Тітка з сином на хвилю завагалися, потім розмотали драбину й почали спускатися вниз.
Коли це раптом лампа погасла, і вони опинилися в такій пітьмі, наче в мішку. І враз перед ними заблищало двоє зелених очей. То була кицька Мурця, але вони того не знали.
— Мабуть, краще нам вернутися,— тремтячи зі страху, прошепотіла тітка, і її син відразу ж погодився. Бо він був добрячий боягуз.