Стражник підняв загрозливо кулаки, та не може спромогтися на слово: белькоче казна-що.
А брати-ковалі йому кажуть:
— Ви, пане Стражнику, не кипіть, не погрожуйте. Тепер ми собі спокійні, бо ви нікому на нас не донесете. Якщо ж спробуєте донести, то Цар витурить вас зі служби. Навіщо йому німий Стражник?
Так воно і сталося.
Кузьма і Дем’ян цілу зиму не виходили з кузні. Зійшли сніги, стряхло, село зібралося в поле, і вони показали свою роботу.
В їхнього плуга гострий леміш, положиста палиця, а замість шкарадистих рогалів, які стирчать у сохи,— вправні чепіги.
Сільський Голова як побачив, очі розгорілися.
— Які хочете вам гроші дам, лиш продайте! — загарячкував, ляскаючи себе по кишені.
— Наш плуг, пане Голово, не продається,— відповів Кузьма.
А Дем’ян сказав:
— Ми даруємо його людям.
Запрягли биків. Плуг заглибився. Відвалюється скиба. Рівно лягає борозна.
Плуг іде легко і вільно. Він мовби живий. Його начеб не зроблено руками, а сам він вийшов із землі, щоб її орати і робити поле.
Голова знай прицмакує:
— Такий плужок...— І напускається на Стражника: —Що ж ти ні пари з уст?!
Стражник мовчить, що язик у нього вкорочений: боїться, бо Цар ще прожене зі служби.
Орач держиться за чепіги, як за ноги Всесвіту. Плуг оре — править землею.
— Аж тепер, мабуть, ми будемо з хлібом,— радіють люди.
А Кузьма і Дем’ян кажуть:
— Ми ще не такі плуги вам скуємо.
Про це довідався Цар і не заборонив, а навпаки — схвалив почин, як корисний державі.
Як не дивно, але найбільше радів Стражник. Він був просто щасливий, що ковалі вкоротили йому язика, бо за безглуздий донос Цар міг стяти і голову.
ЦАРСЬКІ МИЛОСТІ
Почали Кузьма і Дем’ян кувати плуги — людям розвиднілося. А що вони не правили грошей, то їх називали братами-безсрібниками.
Добре оброблені поля стали родити ліпше. Забулося про недороди і голод. Люди мали хліб, якось могли калатати і перебиватися, аж упав Царський указ.
Всіх скликано до столиць На мурованій вежі, обливаній сріблом і золотом, раптом з’явився Змій. Його чотири голови в коронах дивилися на чотири сторони.
На високий поміст зійшов Дяк-ревун і крикнув:
— Увага і покора!
Міністри і Спиновики попадали на коліна, а прості люди мусили бити поклони і цілувати землю.
Дяк-ревун розгорнув сувій і почав:
— Ми, Цар над царями і Володар над володарями, зібрали вас, щоб явити свої великі милості! — Від його голосу прилягла трава.
Він проголошував:
— Ми, обранець небес і підкорювач світу, спиняємо бурі, керуємо сонцем, даємо вам хліб! Наші мисливці, ковалі й гречкосії найстаранніші. Чи в усьому підзоряному світі ще є такий народ, який жив би вільніше і щасливіше?
Міністри й Спиновики загукали:
— Слава! Слава!
Кузьма і Дем’ян мовчать. А Стражник ляскає в долоні, показує очима, щоб і вони плескали, виявляючи одностайність.
Дяк-ревун гримить ще дужче:
— Ми своїми очима доглядаємо до кінця сходу і заходу, до кінця півночі і півдня. Під високою рукою пройдемо і ощасливимо землі і народи, а тих, хто не схоче наших милостей, обернемо в рабів і невільників, пустимо вдовами і каліками, осиротимо і знищимо.
Міністри і Спиновики знову славили Царя. А Дяк-ревун, перепочивши, гримів далі:
— Від цього дня наказуємо: віддавати нам хлопців і дівчат!
— Здавати хліб, вовну, м’ясо!..
— Кувати списи, мечі!..
— Зв найменший непослух — кара: смерть!
Міністри й Спиновики за кожним пунктом указу гукали "слава", а численні Стражники приневолювали людей бити поклони й цілувати землю.
— Якби хтось ослухався і якби десь виникли заворушення, ми, обранець небес і підкорювач світу, погасимо сонце і нашлемо вічну темряву. Кінець! — пролунав бас Дяка-ревуна.
Навколо вежі вгору полетіли шапки і картузи.
Змій-чотириголовець пильно дивився і дослухав, хто яким дихом дихає. Як раптово з’явився, так раптово і зник. Його вже не було, а шапки й картузи летіли вгору. Міністри і Спиновики так виявляли свою вірність Цареві, що Стражники почали їх втихомирювати, цьвохкаючи батогами.
— Нема закону й рятунку,— прошепотів Дем’ян, а Кузьма понурив голову.
Настали лихі часи. І раніше люди робили панщину, і раніше їх обдирали, як липку, а тепер нічого не залишали. Живіть, мовляв, вірністю Цареві. Птахи і звірі теж Царські. Але хіба Цар думає, чим вони годуються?
Почалися обмани, потаємні крадіжки. Хто вкрав, а його не зловили, той не злодій. Сільський Голова і Стражник цупили собі відверто. Хто їм що зробить, коли вищі за них заступаються, а сірому зневажають? Кругом сама неправда.
Та найстрашніше, що беруть хлопців і дівчат. Підростуть, їх і женуть у Царську вежу. Зав’язують очі чорною хустиною, саджають на гойдалку, гойдають, щоб голова замакітрилася, і морить голодом. Раз у три дні виповзав сам Змій-чотириголовець і шепче на вухо: "Я твій, Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе". Якщо новобранець повторить ці слова, Цар дає Йому зі своєї руки дрібку сухаря й ковток води. Так триває до того часу, поки голодний, із зав’язаними очима призвичаюється ще здалеку чути, як вповзає чотириголовий Змій, і починає заздалегідь вигукувати:
— Я твій. Царю. І нехай у мене не буде Царя над тебе!
Якщо він вигукнув твердо, впевнено — готовий, вивчився. Стає чорнохустинником, бо носить до скону на шиї хустину, якою йому зав’язували очі.
Хлопців шикують у солдати і ведуть загарбувати сусідні землі. Шикують і деяких дівчат, а інші залишаються служницями, а то й наглядачками. Чорнохустинники забувають про своїх матерів і батьків, про свій рід: мати і батьківщина — Цар. Вони — Царські діти.
Саджали у вежу Кузьму і Дем’яна. Гойдалися вони на тій гойдалці, де замакітрюються голови, куштували дрібки сухаря й ковтки води з руки Змія-чотириголовця, але чорнохустинниками не стали. Ніяк не могли привчитися вигукувати твердо і впевнено:
— Я твій. Царю, і нехай у мене не буде Царя над тебе.
Їх тільки тому і пощадили, що вони неабиякі ковалі, а то ворон і кісток не знайшов би.
БИТВА
Новобранців проводжали усім родом. Стражник і Голова наглядали за порядком.
Селом ішли ще сяк-так. Та село кінчалося, починався вигін, і матері заводили своїми розпачливими голосами:
— Куди ж ми вас виряджаємо, молодих, як цвіт? Ліпше б ми виряджали вас на смерть, ніж ви підете на війни чи ще хто знає куди! Якщо не накладете головами, повернетеся, то що нам з того? Ви не признаєте ні батька, ні матері. Нам старим хоч живцем у могилу...