Тут уже я не втримався, оглянувся — і ноги мої наче до землі приросли: стоїть переді мною здоровенний чорний собака, язик висолопив, з рота піна летить, а у нього на спині сидить кицька, і очі у неї червоним світяться. От дивляться вони на мене, а я з місця зрушити не можу. Раптом кицька розкриває рота і каже:
— А чого це ти, Тимоше, нашу Квіточку вкрав?! Треба за неї заплатити.
А я б радий утекти, та стою як укопаний і тільки кулака тисну. Але ж бачу, що допоки Квітка у мене в руці, то нечиста мене зачепити не годна, але й не відпускати не збирається.
— Нема, — кажу, — чим платити.
Кицька хвостом покрутила, та й каже:
— А давай так — ти з нами у карти зіграєш. Якщо програєш — віддаси квітку, а як виграєш, то ми тебе відпустимо, ще й торбу грошей дамо, самих червінців насиплемо!
Стою, думаю — що його робити? Як не погоджуся, все одно тут пропаду, бо вже всі ці потвори мене обступили і тільки й чекають, щоб мене на зубчика попробувати. Ну та дарма, щось вигадаю.
— Ну давай, вража кицько, зіграємо!
Тут-таки кажани зі зміями мотнулися, притаскали гниличок, присвітити. Кицька сіла на задні лапи, пазуряками у собачу спину міцніше вчепилася і на пеньочку карти розкидала.
Взяв я свої карти, а на них такі огидні пики намальовані, що тільки тьху! І нічого я не второпаю в тих картах. З однієї кров цебенить, з іншої попіл сиплеться, а ті смердять гірше лайна. "Ну, — думаю, — не одуриш мене, клята нечисть!"
А кицька радіє, аж підстрибує, собака ікла шкірить — посміхається. Кидає кицька свої карти на пеньок і тішиться:
— Ну що, програв?! Не маєш чим бити?!
А я і собі карти поверх котячих кидаю, та одразу ножем на них хреста малюю:
— А що, з’їла, вража нечисть?!
Кицька — круть, верть до тих карт, а взяти — зась! Хрест не пускає! Загарчала, зашипіла, заверещала нечисть, а вдіяти нічого не може. А я собі й гукаю:
— А ну, несіть мою торбу грошей!
Кицька нявчить:
— Перехитрував нас Тиміш! Тягніть йому червінці!
Тут вовча паща дає мені торбу з грошима, а я, дурний, руку за торбою простяг, кулака розкрив, а Квітка-Папороть і випала! Розреготалася нечиста сила:
— Дурний ти, Тимоше. Жадібність тебе згубила! Все міг мати, а проміняв на жменьку чужих грошей!
Тут же мене угору підняло, перекинуло і давай мною дуби та терни товкти. Так до самого дому било і ламало, аж поки межи корчі закинуло. А тут і півні проспівали. От відтоді я й кульгаю! А у торбі тільки кізяки і сміття було. От так жадібність людей губить!
Послухали-послухали парубки діда Тимоша, та й добре собі ту казку на вуса понамотували. Відтоді у нас в селі жадібних і не було. І не крали у нас, і двері на замки-колодки не замикали, а так — патичком підіпруть, щоб кури в сіни не заходили. А на столі завжди паляниця і глечик з молоком стоять, рушничком накриті. Іде подорожній через село — у будь-яку хату заходь, поїж-попий, рушничком утрись, знов патичком двері підіпри, та й мандруй собі далі. І так по всій Україні велося, поки москалі не перекапустили.
Щедра душа усім радість дарує, а жадібний — і собі не гам, і людям не дам!
Ой не їв я і не пив —
Тільки грошики любив!
Не пожив, не погуляв —
А з собою не забрав!